У Маріуполі з перших днів відбувався справжній жах, а виїхати з міста люди не могли: спочатку не було коридорів, потім багато машин пошкодили обстріли, ніде було взяти пальне

У 2014 році я з Донецька переїхала до батьків у Маріуполь. Той жах, який ми пережили три тижні у 2022-му, не порівняти з 2014 роком. Вранці 24 лютого нас розбудив вибух. Машини, які стояли у дворі, почали зразу всі сигналити. Потім мені почали телефонувати мої рідні і друзі, казати, що мабуть, це війна. Потім дзвонили мені з роботи, сказали, що таке сталося в країні.

День народження я планувала своє по-іншому зустріти в цьому році. У мене ювілей повинен бути. Мав бути великий красиве свято, а вийшло по-іншому. Не вистачає своїх друзів, знайомих, та найголовніше, що всі живі.

Складно було виїхати. Якщо й був якийсь транспорт в різному стані, але не було бензину. Зливали бензин з машин, де знайшли, щоб виїхати. Коли дізналися від «нової влади», що є можливість виїхати з міста, ми  зібралися кількома машинами. Першими вивезли дітей, а потім деякі повернулися назад і вивозили всіх інших. 

Сама дорога була дуже важка. Були постійні перевірки, росіяни на блокпостах переривали сумки, дивились телефони. Це дуже було неприємно. 

У нас в машині були самі діти, тому деякі до нас особливо не чіплялись, а деяким було все одно. Довелося дістати всі речі, сумки з багажника, показувати телефон, всі фото, відео. Це було важко. 

Мої знайомі з Дніпра почали нас шукати. У перші тижні незрозуміло було, коли втратився зв'язок. Вони дали всі наші дані в Червоний Хрест, зверталися в різні служби, щоб хоч знати інформацію, щоб знайти нас. Тому нас у Запорожжі зустріли, як ми тільки приїхали. Потім в Дніпро заїхали до наших знайомих. У нас на машині було написано «Діти» - воно так і висіло, як білий платок. 

Коли ми до Дніпра під'їжджали, зупинились в якомусь населеному пункті, щоб передихнути. І там чоловік глянув на нас, дітям купив сік, а нам каву. Нам було дуже приємно. 28 березня ми переїхали до Запоріжжя. працюємо, починаємо жити знову новим життям. 

Сусіди, де ми зараз наймаємо квартиру, нас підгодовували. В двері стукали, приносили хліб,  продукти. Тож є розуміння, людяність. 

Головне, що ми продовжуємо жити, працювати. З рідними спілкуємося по телефону, тому що роз'їхалися всі, деякі за межі України виїхали. Сестра повернулася назад у місто, тому що її квартира залишилась у жилому стані.

Ми чекаємо повернення додому. Як би там не було, нехай хоч половина двері, але все одно - своє житло, своя територія, своя земля. Я думаю, що залишається нам усім працювати, волонтерити на нашу армію. Коли ми переможемо, це буде найбільший подарунок для мене.