Степаненко Діана, 16 років, 10 клас, Броварський Ліцей №10,

Вчитель, що надихнув на написання єсе: Литовченко Світлана Петрівна

Конкурс єсе "Війна в долі моєї родини"

Невже війна справді почалася..? Ми ж живемо у XXI сторіччі, це просто неможливо, я не вірю в це.

Я чудово пам’ятаю ранок 24 лютого. Страх, паніка в перемішку з хаосом у квартирі злилися в одне ціле. Мене розбудила о шостій ранку мама зі словами: «Почалося». Тоді я нічого не зрозуміла, але коли увійшов тато з серйозним виразом обличчя, я зрозуміла значення маминих слів. Війна почалася.

Я піднялася й почала одягати речі, які заздалегідь склала на стільці. Ми збиралися швидко. Поступово в середині наростала паніка, а очі так і заповнювалися сльозами, але я стримувала їх як могла. Коли я вийшовши на балкон пролунав вибух.

Здавалося, що будинок не витримає і просто зараз як картковий будинок посипеться долі низ. Наша родина чим швидше пішла до гаражу тата, де був хоч якийсь підвал. В думках було лиш одне: «Нехай все буде добре і ми будемо живі».

По обіді батьки прийняли рішення їхати до села в Київській області. Перед очима стоїть чітка картинка як ми їдемо по дорозі, а повз нас проїжджає дванадцять танків з українським прапором. Гарячі сльози полилися по щокам не в змозі зупинитися. Далі все як в чортовому колі: страшні новини, вибухи, мамине змарніле обличчя, дзвінки й повідомлення від родичів та друзів. У повітрі було велике напруження. Так і відчувалося в ньому страх з великим болем. Чудово пам’ятаю як ми бігли до погребу, а над нами пролітає ворожий літак, а вже після чути страшний вибух невідомо де. Паніка й переживання тримали мене в своїх оковах довгі місяці, здавалося так і намагалися розчавити тебе. День і ніч зливалися в одне ціле, а розуміння який вже день неділі взагалі зникло. Дні були однакові, напружені. Всередині це вбивало мене. Коли вночі ти лягаєш спати в тому ж спортивному костюмі, в якому ти тікав у перший день, вкриваєшся ковдрою і тільки но заплющуєш очі, чуєш вибух від якого дім здригається разом з тобою. Тебе знову охоплює страх і відчай.

Цей день означав одне - життя більше ніколи не буде таким, як раніше. Спогади, розповіді про війну назавжди залишаться в нашій голові. Розуміння, що буде тяжко весь час, врізалося в свідомості на довго. Головною проблемою була невідомість. Вона пригнічувала й тримала на короткому повідцю. Питання про те як бути далі, що робити, які дії вразі великої небезпеки-лунали звідусіль.

Повномасштабна війна внесла корективи в життя нашої родини. Перший час після повернення до міста мама відпускала нас з сестрою на вулицю лише біля будинку, а прогулянки до парку були під забороною. Робота в батьків скоротилася разом із зарплатнею удвічі. Всюди була присутня обережність. Згодом мама почала відпускати нас вільно на вулицю, головне повідомляти її про те куди ти йдеш. Мама почала працювати дистанційно з початку війни, а тато працює на тій самій фірмі, йдучи зранку на роботу і повертаючись увечері.

Тисячі знищених домівок, підприємств, людських життів…Все це нікого не може залишити тебе байдужим. Як можна так безжалісно руйнувати й вбивати? Це приголомшує найбільше. Одна божевільна людина керує мільйонами людей як своїми маріонетками. А ті покірно виконують накази. Така кількість ненависті до українців не підкріплена реальними, вагомими фактами. Як можна називати людьми тих, хто бажає смерті тобі? Стільки смертей та винищених міст від рук однієї країни, ба навіть людини. Досі не вкладається все це в голові.

Я ніколи не думала що мир буде так багато значити у наш час. Для мене мир це чисто небо без ракет, захисники які знаходяться вдома в обіймах рідних. Мир-це свобода та цінність якій я раніше не надавала великого значення, але тепер це моє найбільше бажання. Я вірю та терпляче чекаю коли в Україні знову буде мир, а наше небо і поля будуть вигравати яскравими фарбами, як наш величний прапор!