Прокинулась від телефонного дзвінка сестри, яка жила в Мелітополі. Вона плакала й кричала, що почалась війна. Так як працюю директором школи й думала про безпеку дітей та закладу, почала шукати офіційну інформацію й надсилати у чати батькам, щоб діти залишались вдома.

Страху не було, свідомість відмовлялась сприймати цю інформацію.

Найбільші труднощі - це організація освітнього процесу в умовах війни. Живу й працюю в зоні активних бойових дій у Нікопольському районі, обстріли щодня.

Викликів багато: організація укриття, пункту Незламності, волонтерство, підтримка учнів та їх родин.

З гуманітарною катастрофою довелося стикнутися. Так як ми живемо на березі Каховського водосховища, із 6 червня по кінець серпня були без централізованого водопостачання.

Місцевість сільська, поливу потребував город, у людей худоба, було складно. 

Зараз родина роз'їхалась. Сестра, мама й племінниці виїхали за межі громади. Я працюю директором школи. Нічого змінювати не планую.

Приємно вразили допомога людей, згуртованість під час відсутності води. 

Про початок війни нагадує фото в телефоні. Один і той же ракурс. 23 лютого гамірна школа з учнями, 24 лютого - пуста будівля.