Сім’я пенсіонерів з Миколаївщини з перших днів ховалась в підвалі від обстрілів, а тепер живе в сараї, бо їх дім знищила повінь від підриву Каховської ГЕС

Росіяни приїхали в наше село - танки, їхні люди - і відразу взяли нас в окупацію. Ми на острові жили, з правої сторони і з лівої сторони нас окружили російські покидьки, а ми - посередині. Я не називаю їх іншими іменами, вони нехороші люди. 

Страшне життя було. Пенсії не отримували, продукти не возили. Рашисти що з лівої, що з правої сторони гукали мене через паркан. У мене десяток курок було - ми жодного яйця не з’їли, все вони забирали. Вони ходили у мій двір, як до себе додому. Заходять з автоматом і кажуть: «Тітка Наталія, у вас є яйця?» Я кажу: «Немає». Потім: «Може, три штуки є?» Вони не казали, що три штуки нехай вам буде, вони все забирали. 

У нас ні зв’язку, ні світла не було. Ми бігали на кладовище - дзвонити до дітей. Мені син казав: «Мамо, все давай, що вони просять, аби ви були тільки живі» Ми все віддавали, а самі голодували. Запасів у нас не було, бо в нас маленька пенсія. Світла не було. Магазин з Херсону возив харчі, але не було за що купити. Слава Богу, що залишились живі. 

Ми сиділи в підвалі, бо тут бомбили. Кажуть, що приїхали нациків вбивати. Я кажу: «Дитина ти моя, що ми тобі поганого зробили? Ми мирні люди». 

Що в цьому селі робити? Роботи немає. Ми, пенсіонери, виживаємо, як можемо, а вони приїхали вбивати нациків. Не мали права подзвонити до дітей, бо як бачили, що ми ходили на кладовище, забирали телефони. Ну, слава Богу. вижили. 

Коли наші в листопаді зайшли о десятій вечора, ми всі вискочили і почали їх обіймати. Один командир підійшов, мене обняв і каже: «Нас у мами троє синів, усі воюють. Вибачте, що ми трохи затримались». Я кажу: «Слава Богу, що ви приїхали до нас, ми чекали вас». Ми кожен день чекали, що звільнять. У нас парк є – там вдень повісили прапор український. Наші хлопчики не заходили в будинки, бо вони їхали на Херсон. 

Потім прийшла друга біда – Каховську ГЕС підірвали, і нас затопило. Ми залишились бомжами. Живемо в сараї метр на метр. Дякувати Господу Богу, що залишився хоч сарай цілий, а будинку немає. Мій чоловік – інвалід. У нас транспорту немає, допомоги не було, і ми нічого з речей не врятували. 

Ми рятували собак, котів, бо вони ж не могли самі, і десяток курей ми врятували, а все інше вивезли на сміття. 

Раніше ми жили в квартирі у селищі, а потім переїхали в батьківський будинок у село. Наша дитина захворіла сильно, ми продали квартиру і переїхали сюди. Потихеньку робили ремонт, меблі купили нові. А тепер все вивезли на сміття. Я за таким не жалкую, а що діти гинуть – за це жалкую. 

Я бажаю терпіння батькам, у яких діти воюють. Мій син - волонтер, допомагає ЗСУ, їздить в гарячі точки. Він у нас один. Я Господа Бога прошу і молю: спаси дітей, які за нас немічних людей воюють, і дай Бог їм здоров’я  і терпіння, щоб всі живі були. Якщо є Господь Бог на білому світі, нехай тих гадів покарає. Моя дитина не може образити ні кота, ні собаку, а вони йдуть вбивати дітей, які ще не встигли народитись.