Війна почалась з нашої Херсонської області. Ринула така маса техніки - це було жахливо. Я молилась сильно. Вони ще такої загрози не несли, коли окупували наше село, нашу Херсонщину. Допомогу нам за два місяці давали. Декілька разів вони привозили гуманітарну допомогу, сильно багато було гуманітарки. 

Ми продовжували ходити в церкву, молились, щоб росіяни як заїхали сюди, так і виїхали. Вони вранці підірвали міст, який сполучав з Херсоном і Одесою. Наше село на трасі, велике, красиве, біля річки Дніпро на правому березі. Вони поїхали, забрали все і наробили шкоди.

Потім з лівого берега росіяни захопили Олешківський, Цюрупінський райони, почали звідти кидати нам ракети. Це був жах: ранком і ввечері, як графік у них був. 

Потім зайшли наші українці, почали розміновувати. Багато людей підривалось на цих мінах. Коли вже стали наші, то на душі тепліше, але все одно окупанти продовжувати кидати бомби. Наші також стріляли і давали віддачу їм. Все більше і більше почалась стрілянина біля дому, біля городів. Обстріли були кошмарні, люди почали роз’їжджатись, десь тікати. Чоловік мій помер від серцевого нападу. Діти мене відправили в Чорноморськ.

Тут я теж ходжу у свою баптистську церкву, ми там молимось. Я з Херсоном тримаю зв'язок, тому що там в мене залишалась невістка, її чоловік помер також. Село розбили зовсім. Кладовище також, це жах. Як люди витримують? Деякі залишились і займаються мародерством. Після цієї інформації в мене піднімається тиск, і я ковтаю таблетки. Молюсь, щоб Бог допоміг нам і зберіг нашу неньку Україну, її вишиванку, її пісні українські, її свободу.