Бойко Марія, 10 клас, Криворізький ліцей №4 Криворізької міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе — Задорожня Любов Вікторівна

“1000 днів війни. Мій шлях”

Війна – це страшний сон, з якого неможливо прокинутися. Так я б назвала цю подію з перших днів, бо тоді, зранку, у холодний четвер, було тільки одне питання: а в школу йти потрібно? Тоді телефонує мама і каже про те, що треба залишитися вдома, а через пару годин вона збирає речі й каже, що поїдемо у село. Я спочатку не розуміла, чому це потрібно, але батьки не хотіли показувати реальність.

Мої перші дні війни розпочалися у селі. Я ображалась на матір за те, що відвезла мене з сестрою до села — не найулюбленішого місця в моєму житті. Там було спокійніше.

Але через місяць війни моя мати, яка залишалась у місті, стала дуже тривожною, не витримувала життя окремо від дітей і приїхала до нас у село. Вона не дуже хотіла розповідати про життя в місті. Її більше хвилювало, що буде далі, та чи скоро скінчиться війна. Пройшов ще місяць у селі, мама не могла довше бути з нами там, тому було прийнято рішення повернутись у місто всім разом.

З поверненням до свого містечка мені нічого не було відомо про те, що коїлося, і я почувала себе спокійно, та моя мама хвилювалася. Для мене усе було майже звично, і рік я нічого особливо гостро не помічала. Ми з мамою брали участь у благодійних ярмарках, приходили з класом плести сітки, долучались до ярмарок для підтримки ЗСУ. Вже були прильоти в нашому місті, але для мене це якось нічого не значило: прилетіло — та і прилетіло, не в нас же під будинком. Тому я спокійно гуляла, але за наказом мами під час тривоги йшла додому, а після відбою — поверталася на вулицю.

Настав час, коли мені на собі довелося відчути, зрозуміти, що війна поруч. Влітку прилетіло у будинок навпроти, і в моїй голові зник спокій. Я ховалась удома і почалися тривожні атаки.

Я почала ходити плести сітки самостійно — бо для мене це було як заспокійливе. У своїй сім'ї я — людина винахідлива, тому я мала багато ідей, що ми можемо зробити для допомоги біженцям: ми віддавали непотрібні речі, іграшки; на ярмарках готували їжу для збору коштів; самі донатили, за що отримали дві колекційні монети.

У часи війни, коли лягаєш спати, хочеться закрити очі й сподіватися, що це лише марево, та, на жаль, це наша реальність, у якій ми виживаємо та сподіваємось прокинутись завтра. Тепер кожен приліт у нашому місті дає мені розуміння, що в інших містах, які ближче до гарячих точок, ще гірше. І усвідомлення, що до нас уже не так і далеко, лякає ще більше.

Мій шлях — це спокій і творчість. Тому я вкладаю свою творчість у конкурси — для власного спокою й розвитку. На даний момент я маю поняття, що таке війна.

Війна — це несподівана подія, яка в одну мить руйнує мрії та створює нові. Ви втрачаєте свій дім та розпочинаєте нову свою історію: спочатку у вас є ціль на майбутнє, а потім — ціль пережити цей день і прокинутися наступного ранку. Тому живемо тут і зараз.