Британ Єлизавета, учениця 11 класу Петропавлівського ліцею №1 Петропавлівської селищної ради Синельниківського району Дніпропетровської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Стародинова Оксана Вікторівна

Війна. Моя історія

24 лютого 2022 року. Четвер. Звичайний, на перший погляд, ранок робочого тижня. На кухні закипає чайник для ранкової кави, батьки поспішають на роботу, я - на автобус до школи. Все нібито як завжди. Телевізор вимкнений, адже ніхто не очікував почути вкрай страшну та важливу інформацію.

Я вже одягаю зимовий пуховик, адже автобус чекати не буде, як мамі телефонує знайома та запитує: «Ти бачила новини про те, що почалась повномасштабна війна?» Спочатку ніхто не повірив, навіть думок з цього приводу не було.

Вмикаємо телевізор, по всім телеканалам єдина інформація, яку я в свої чотирнадцять років не була готова почути. В будинку тихо, ніхто не може повірити в те, що відбувається, ми граємо в мовчанку, адже не розуміємо, які слова доречні. Через деякий час приходить розуміння того, що ситуація, про яку розповідають усі засоби масової інформації, це не що інше, як війна.

Справжня, страшна, кривава війна, не та, яку ми бачили у фільмах чи серіалах, яка швидко закінчувалась, не та, де добро швидко та майже без втрат, перемагає зло. Після усвідомлення, настає етап жаху та злості, але розуміння того, чому наші, нібито брати, так вчинили, не з'являється. Життя поділяється на два етапи: до та під час війни…

Хотілось би сказати, що я відчувала весь спектр негативних емоцій, але на жаль, сталося те, чого я ніяк не очікувала. Я не відчувала нічого, тільки спустошеність. Ніби я кошик, який повинен бути постійно з квітами, свіжими та не дуже, але їх не було, нічого не було.

Не було настрою, сил, бажання зробити хоть щось, я не реагувала на навколишній світ, адже розуміла, що життя, яким я жила до 24 лютого, вже не буде. Воно залишилось позаду, сповнене гарних емоцій та посмішок, але його нахабно забрали, вирвали з рук.

Почалася перша в нашій області повітряна тривога, звук, який в’ївся в нашу пам’ять, який асоціюється з розпачем, біллю, страхом та невідомістю. Ти не знаєш, що тебе чекає через хвилину чи пять, складно усвідомити, що відтепер твоє життя на волосині.

Життя і так сповнене небезпек, але коли воно залежить від випущеної ракети рашистів, які прийшли на твою землю вбивати, це вже інша ситуація.

Для мене та моєї родини цей день означав біль, розпач, зміну способу життя. Жити під час війни - це жити на пороховій бочці. В будь-який момент потрібно бути готовим кинути місце, в якому ти народився, провів перші роки свого життя, ходив до школи, знайшов перших друзів, а все задля того, щоб просто мати можливість жити далі.

Не можу сказати, що я повністю була до цього готова, але це могло відбутися  будь-якої миті.

Моє життя та життя моєї родини, кардинально змінилося після початку повномасштабної війни. Ми почали частіше бачитись з родичами, відвідувати бабусь та дідусів, адже розуміли, що з цього моменту потрібно цінувати кожну хвилину життя, допоки у нас, ще є така можливість. Я навчилась радіти дрібницям.

Якщо раніше я не звертала увагу на свою кімнату, на гарячу та смачну їжу, якою в мене є можливість харчуватись кожного дня, на одяг, який я маю можливість собі замовити, то зараз я кардинально змінила свій світогляд, а точніше мене змусили.

Ми з моєю сім'єю навчились приймати спонтанні рішення, які раніше ми постійно відкладали до кращого часу. Загалом змінилось ставлення до життя. Мені дуже прикро, що раніше я не звертала уваги на дрібниці, не раділа приємним, але маленьким змінам, зараз я згадую життя до війни з посмішкою та сльозами на очах.

Повномасштабна війна кардинально змінила життя кожного українця, змусила пристосуватись до страшних умов, та на жаль вибору в нас немає.

Хоча деякі взагалі не зможуть повернутись додому, обійняти рідних, побачити нашу Україну могутньою, незалежною та вільною державою. Все, що нам залишається - це вірити, вболівати, працювати для того, щоб якнайшвидше побачити нашу неньку Україну не в сльозах та розпачі, а з посмішкою на вустах.