Початок повномасштабної війни я застала вдома. Про зміни в роботі дізналася з телефонного дзвінка — нас перевели на онлайн-формат. Водночас усе, що відбувалося навколо, я бачила й чула на власні очі. Це викликало сильний страх і стан заціпеніння.

Початок 2022 року став періодом постійної небезпеки. Ми ночували на підлозі в прихожій, рятуючись від частих вибухів. Тривоги стали буденністю, але страх не зникав.

Моя донька дуже гостро реагувала на події: постійні повітряні тривоги та вибухи зробили її зляканою, тривожною, емоційно неврівноваженою. Були періоди пригніченого стану.

На початку повномасштабного вторгнення ми зіткнулися з труднощами забезпечення: магазини й аптеки були зачинені, утворювалися величезні черги, відчувалася нестача найнеобхіднішого.

Раніше я не знала про існування Музею, але зараз розумію важливість збереження таких історій. Цей недолік мною буде виправлений.
Нині я готова ділитися не лише спогадами, а й пережитими емоціями — зокрема через поезію:

Сьогодні була в пеклі,
бачила людей,
Вони просили,
розділити з ними смерть.
Ми вибираємо,
долю на майбутнє,
проте дорога наша,
тілами промита.
Встаньмо браття помолимось,

шістдесят секунд в тиші,
За тих, хто з нами в серці,
проте рядом- ні.
Колись ти заспіваєш,
наша Україна,
Поднімишся з коліна,
та онуків обнімеш.
Рушники постелиш,
до кожної Країни,
Любов і радість опанує,
у кожній оселі.
Тому що,
 Сила духа Українця не зламає, корінь в нас!...