Селезньова Маргарита, 9 клас, Опорний заклад «Вишняківський  заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів Хорольської міської ради Лубенського району Полтавської області»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Мищенко Руслан Віталійович

«1000 днів війни. Мій шлях»

А ви думали, що Україна так просто?

Україна — це супер. Україна — це ексклюзив.

По ній пройшли всі катки історії...

Ліна Костенко

Харків – моє рідне місто, місце, де я виросла і де все було таким знайомим: школи, парки, вулиці. Ще зовсім недавно ми з татом гуляли цими вулицями, а тепер він захищає Україну на фронті. Від початку війни я зрозуміла, що кожен день – це боротьба, не тільки на полі бою, а й у наших серцях.

Я сумую за рідним містом, але вірю, що він знову стане таким, пишаюся своїм батьком і всіма, хто бореться за нашу свободу. Цей час назавжди залишиться в моїй пам'яті.

Мій батько пішов на фронт майже відразу. Він служив у армії до війни, а коли розпочалася повномасштабна агресія, без вагань приєднався до лав захисників. Це був важкий момент для всієї родини, особливо для мами, яка щодня чекала від нього новин. У нашому місті ставало все небезпечніше, тому мама вирішила, що нам потрібно переїхати в село до бабусі.

Спершу це здавалося тимчасовим заходом. Але війна затягнулася, і ось ми вже живемо тут майже три роки — 1000 днів війни.

У школі я читала багато книжок про війну. Однією з таких книг була "Щоденник Анни Франк". І хоча її історія відбувалася під час Другої світової війни, я відчула щось схоже. Анна писала про свій досвід життя в схованці, про обмеження свободи, про страх.

Ми не ховаємось у потаємних місцях, але страх втрати близьких і неспроможність повернутися до нормального життя стали постійними супутниками.

Ми всі чекаємо на перемогу, але водночас не знаємо, скільки ще часу це займе.

Життя в селі стало для мене випробуванням. З дитинства я була міською дівчиною, не звикла до сільської праці.

Спершу було важко, але згодом  навчилася допомагати бабусі на городі, пекти хліб і навіть доглядати за тваринами. Це зовсім інший ритм життя. І хоч іноді я сумую за гомоном великого міста, це село дало мені відчуття безпеки та певної стабільності.

Особливо важко було відновити навчання. Замість шкільної будівлі та занять у класах – онлайн-уроки.

Ми навчалися під звуки сирен, іноді з перебоями через відсутність електрики. Та незважаючи на всі труднощі, я вирішила не здаватися. Я зрозуміла, що освіта — це мій шлях до майбутнього. Згадався твір Василя Барки "Жовтий князь", у якому герої, попри всі випробування голодомору, намагалися зберегти свої людські якості й підтримувати одне одного.

Це допомогло мені зрозуміти, що ми повинні  триматися, щоб не втратити віру в краще.

Друзі стали для мене важливою підтримкою. Ми часто переписуємось у месенджерах, ділимося новинами і спогадами про довоєнне життя. Якось один із моїх друзів нагадав мені про роман Еріх Марії Ремарка "На Західному фронті без змін". Ця книга розповідає про молодих хлопців, яких війна позбавила юності і змусила швидко дорослішати.

Для мене це схожі емоції, адже війна змусила всю мою родину переглянути свої цінності.

Тепер ми розуміємо, що життя може бути дуже крихким, і що кожен день потрібно цінувати, навіть попри труднощі.

Протягом цих 1000 днів війни я змінилася, стала сильнішою і більш свідомою. Моя найбільша мрія зараз — це повернення додому. Я знаю, що колись цей день настане, і ми знову будемо всі разом. Ми будемо  будувати нову країну, відновлювати наші міста і села.

Віра в те, що наша історія матиме щасливий кінець, і що ми обов’язково переможемо не залишає мене ні на хвилину.

Сьогодні, коли минуло вже 1000 днів війни,  не просто чекаю на перемогу. Я намагаюся зробити все, що можу, для свого майбутнього. І хоча інколи здається, що сили закінчуються,  знаю, що ми вистоїмо.