Рибальченко Анастасія, 10-б клас, Херсонський ліцей №52 "Перспектива"

Вчитель, що надихнув на написання — Грабовська Юлія Анатоліївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна – найнесподіваніша сторінка мого життя, про яку я пам'ятатиму до кінця життя. Почалося все з АТО, коли я ще була маленькою, але повномасштабне вторгнення країни-агресора сталося у моєму підлітковому віці 24.02.2022 року. Ця дата назавжди закарбована в моєму серці. День, який поділив життя на до та після… І тільки зараз розумієш, наскільки це жахливо, коли діти бачать реалії війни.

Я не могла й подумати про те, що після щасливих зимових свят моє життя більше ніколи не буде таким, як раніше.

Все почалося з того, що моя бабуся о четвертій ранку почула вибух десь вдалині, але не придала цьому особливого значення. Та коли прокинулися мої батьки, вона сказала: «Діти, мабуть, почалась війна!» Ми відреагували спокійно, не розуміючи, в що можуть перерости декілька вибухів. Це був звичайний робочий день, тому батьки зібралися та пішли на роботу, я ж залишилася вдома, бо це були часи панування COVID-19, був карантин. Але приблизно через пів години почувся гучний вибух, мої рідні швидко повернулися з роботи. Всі ми були налякані, а моя увага була прикута до телевізора, по якому розповідали про найгірше розгортання подій.

Мої рідні відразу зняли готівку в банкоматах, бо чудово розуміли, що зараз настануть тяжкі часи, в яких кожен сам за себе.

Батько відразу залишився без роботи, так як працював у критичній інфраструктурі. Бабуся також, бо підприємство, на якому вона працювала, зачинилося. 

Перші два тижні ми сиділи вдома, надвір виходили тільки з собакою. Було лячно не так мені, як моїй бабусі, яку тіпало від кожного вибуху.

Також не обійшлося без бомбосховища, яке насправді було підвалом багатоповерхового будинку, і де було тісно та дуже холодно. А в іншому ми навіть провели одну ніч, бо обстріли були нескінченними.

Спочатку було дуже складно пристосуватися до реалій, бо в місті нічого не працювало: магазини закриті, ринки майже пусті. 

Мої батьки годинами стояли в чергах за продуктами під обстрілами, та згодом стало легше: мама вийшла на роботу, відчинилися торгівельні павільйони, але з'явилися мародери. А коли підірвали ТРЦ «Фабрику», то люди зовсім втратили розум, розікрали все з магазинів.

Життя продовжувалося, усе якось поступово стабілізувалося, якщо так можна сказати. Та всі мої друзі виїхали на той момент, тому було дуже сумно, але я чомусь була впевнена, що з нами все буде добре.

Непомітно настала вже й осінь, до школи я, на жаль, не пішла, бо вона була закритою. Усе начебто було добре, але реальність вибивала з нас останні надії. 

Почали вимикати світло, якого потім не було тижнями, через це зникла й вода, бо насоси в усьому місті були знеструмленими.

Без води стало зовсім складно, тому в нас виникла потреба ходити до свердловин. Були й ті часи, коли тато ходив отримувати гуманітарну допомогу, ми за нього неабияк хвилювалися.

Та 11 листопада нашим емоціям просто не було меж – ми дізналися, що Херсон звільнено! Нам не вірилося! Таке довгоочікуване звільнення! Але на зміну радощам та тиші прийшли постійні вибухи. Тож згодом батьки прийняли рішення про виїзд із рідного міста. Так ми потрапили у Рівне, де спочатку жили в родичів, а потім переїхали в орендований дім. Важко було усвідомити, що треба почати нове життя, але вибору не було. 

Згодом тато знайшов роботу, поступово все налагодилося. На новому місці ми вже навіть саджали городину.

Іноді мені здається, що в моєму житті сталася пригода, яка ніяк не може закінчитися. Але я вірю, що я з усім упораюся, бо поруч зі мною рідні та друзі, а також надія в перемогу. Головний урок, який я винесла – війна є найгіршим, що може трапитися з людством. Саме тому я намагатимуся робити все, аби світ став кращим, а наступні покоління не знали слова «війна»!