Аль Аджейлат Марія, 1 курс, відокремлений структурний підрозділ «Новокаховський політехнічний фаховий коледж Національного університету «Одеська політехніка»

Вчитель, що надихнув на написання — Войтюк Лілія Миколаївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Пригадую той ранок, коли я прокинулася від гучних вибухів. Телефон невпинно дзвонив, на екрані — повідомлення від рідних і друзів. Здавалося, що це просто страшний сон, але реальність була жорстокою і безжальною. Відтоді кожен день перетворився на боротьбу — спершу за життя, потім за майбутнє, а згодом і за віру у перемогу. Звуки вибухів, сирени, ракетні та безпілотні обстріли стали частиною повсякденного життя. Але я не поїхала. Я відчуваю, що мій дім вартий того, щоб за нього боротися. Я залишаюся вдома.

Пам'ятаю, одного разу під час навчання у школі увімкнули сирени.

Через кілька хвилин неподалік пролунав вибух, і вікна затремтіли. Потім почались вибухи майже кожну ніч. Я зрозуміла, що це стало моєю новою нормою.

Кілька років тому важко було б повірити, що я так спокійно реагую на потужні вибухи, навіть якщо гучно близько дому. Але війна змінила мене, позбавила чутливості до страху і натомість зміцнила мою волю.

Кожен день війни — це випробування на міцність. Я мусила звикнути до того, що будь-якої миті можуть увімкнутися сирени, і треба бігти до найближчого укриття. Спочатку я панікувала і ховалася в сховищах, але зараз я та й більшість з нас залишаються вдома. Кожен вибух нагадує мені, наскільки тонкою є межа між життям і смертю.

Життя у вогні війни навчило мене цінувати прості речі. Прокидатися вранці, бачити сонце за вікном, чути голоси сусідів на вулиці, відчувати запах моря — все це стало неймовірною розкішшю. 

Повсякденні справи, такі як вигул собаки, похід у магазин, зустріч з друзями перетворилися на маленькі перемоги над моїм страхом. Війна навчила мене насолоджуватися моментами, які здавалися буденними.

Незважаючи на постійні обстріли, місто залишається живим. 

Одесити ніколи не здаються. Після кожного обстрілу вони одразу ж починають відбудовуватися. Підприємства працюють, волонтерські штаби допомагають постраждалим, а на вулицях все ще можна почути сміх.

Мене надихає стійкість цих людей навколо мене. Ми не просто виживаємо, ми боремося за наше життя, наші домівки і нашу гідність. Відчуття єдності з іншими людьми, які не залишили Одесу, надихає мене і дає сили йти далі.

Моя подорож за останні тисячу днів була сповнена боротьби, надії та стійкості. Я навчилася жити в умовах постійних загроз і знайшла в собі сили допомагати іншим. Життя більше не здається стабільним, але я навчилася радіти маленьким радощам і плекати мрії про мирне майбутнє. Я зрозуміла, що ніхто не має права відбирати у нас життя, свободу і віру в майбутнє.

За останні тисячу днів я зрозуміла, що війна — це не тільки зброя і бої. Це питання людської гідності та здатності до любові і співчуття, навіть коли здається, що немає місця для надії. Я бачу, як люди, які втратили все, віднаходять себе. Я чую історії героїв, які стоять перед обличчям смерті, але не зупиняються, щоб їхні сім'ї могли жити у вільній країні.

Ця війна змінила мене. Вона навчила мене бути сильною та стійкою, але в той же час не забувати піклуватися про тих, хто поруч зі мною. З кожним вибухом і сиреною хочеться жити тут і зараз, допомагати тим, хто цього потребує, і разом з усіма одеситами не дати ворогу зруйнувати наше місто. Ми не покинемо нашу Батьківщину, будемо стояти до кінця і переможемо.

Тисячу днів ми ходили в темряві, але ми не стоїмо на місці. І це світло — наша перемога, яка обов'язково прийде. Тисячу днів боротьби ми боролися в єдності. Я змінилася, стала сильнішою, навчилася жити у воєнний час, але я не втратила людяності і віри в перемогу. 

Моє рідне місто Одеса, як і я, ніколи не було і не буде зломлене.