Попов Ілля, 11 клас, Комунальний заклад "Ліцей №37 імені Максима Самойловича" Кам’янської міської ради, Дніпропетровська обл.

Вчитель, що надихнув на написання есе — Слюсар Юлія Костянтинівна

“1000 днів війни. Мій шлях”

Я – Ілля, Ілюха, випускник 2025 року. На сьогоднішній день разом із сім’єю мешкаю у місті Кам’янське Дніпропетровської області. А народився і жив у маленькому шахтарському містечку Курахове…

Звичайний день, четвер, наближається весна, ми з друзями-восьмикласниками збираємось на велопробіг в останні вихідні зими. Але…

24 лютого 2022 року — тривожна вибухова ніч. Заплакана мама обіймає молодшого брата, намагається не панікувати, щоб не налякати мене, сонного. І звучить страшне слово: «ВІЙНА». Не «повномасштабне вторгнення», а саме — війна.

У мене завжди родина була одна за одного, а з народженням братика, мені здається, батько з мамою наче помолодшали. Але ця ніч перевернула все наше життя, життя моїх друзів і батьків.

Шахтарське містечко, багато знайомих, друзів, просто мешканців, яких бачив щоранку: хто до школи, хто на роботу — усі поспішали, усі вітались, посміхались…

Коли події з кожним днем ставали страшнішими, ми з родиною почали збиратися покидати наш будинок на тиждень… на місяць… Тому брали необхідні зимові речі.

Швидко з’явилися волонтери, запропонували Дніпровський напрямок. Я зразу почав «гуглити». Вибух, сірий день, сірий шлях.

Спочатку ми всі разом приїхали на базу відпочинку «Перлинка». За три дні, які ми там знаходилися, усі здружились, ділились, хто чим міг, і всі допомагали «ловити» нашого малого.

Я не знав, що у батьків стільки знайомих, друзів, співробітників (тато все життя пропрацював на шахті водієм, а мама — в економічному відділі), які почали телефонувати й пропонувати допомогу, житло, гроші, пальне.

Далі було місто Дніпро і Кам’янське. Знову сіре, непривітне, похмуре. Тут ми опинилися 10 березня 2022 року.

Однокімнатна квартира, не зовсім сучасний ремонт (який був у нас у Кураховому)… і сигнали повітряної тривоги, які лунають щодня.

Я по життю активна людина, тому почав знайомитись. Виявляється, поряд із нами поселилася родина мого однокласника Вані Янушевського.

Потроху життя почало налагоджуватись. До 9 класу я пішов із новими друзями, до нової школи. А мій молодший брат до цієї ж школи пішов на свій перший дзвоник.

Для нього все нове, незвідане. А для мене…

Іноді (за настроєм) хочеться повернутися назад, додому, але потім подивишся новини з фронту, на зруйновані будинки, мою школу — і розумієш, що життя, такого яким воно було, вже не буде.

Кожного дня ведуться жорстокі бої. Кожного дня ми з однокласниками бачимо і чуємо колону «На щиті». Кожного дня наші ЗСУ наближають перемогу — на жаль, ціною власного життя.

І кожного дня у всіх одне бажання — почути новини про те, що настав мир.

Слава Україні!
Героям слава!