Дячек Анастасія, 11 клас, Пужайківський ліцей Піщанської сільської ради
Подільського району Одеської області

Вчитель, що надихнув на написання есе — Данилюк Галина Станіславівна

“1000 днів війни. Мій шлях”

З 24 лютого 2022 року життя українців кардинально змінилося. І не тільки українців, а й усього світу. Кошмари війни дійшли до кожного міста і села, до кожної сім’ї та змінили світогляд усієї нації.

Нещадно вторглася на українську землю рф і почала захоплювати цілі міста. Так, наші люди дуже злякалися у цій ситуації, але в них пробудився козацький дух, сила і сміливість, яких ми самі від себе не очікували. Україна та українці стали символом мужності, стійкості і жаги до свободи.

Страх, який пізнали люди під час війни, не можна зрівняти зі звичайними страхами. Але, незважаючи ні на що, ми намагалися жити звичайним життям.

Війна забирає життя людей несподівано, не рахуючись із віком, місцем проживання чи професією. Та попри шок, біль, тисячі загиблих та безпрецедентні руйнування, перший рік повномасштабної війни минув для нас, українців, із впевненістю у перемозі та сподіванням на швидкий наступ у 2023 році.

Але ці сподівання не справдилися…

Незважаючи на те, що цивільні стали гинути рідше, кількість російських атак і руйнувань зменшилася, на другому році війни ми зрозуміли, що війна — це не лише змагання за території, але й за життя.

І я відчула, що сильнішого народу, ніж мій рідний, у світі немає. Адже люди готові віддати власне життя, майно заради інших.

А наші матері… Ви можете собі уявити, що відбувається на душі мами, у якої син або донька були відправлені у гарячу точку або взагалі забрані у російський полон? І жодної звістки…

Що в цей момент відчуває мама? А її серце розривається на шматки за свою кровиночку, вона не знаходить собі місця, телефонує, плаче, а дитя не відповідає…

Я неодноразово в соцмережах натикалася на такі ситуації, коли наші воїни поверталися з полону додому, а чужі матері приїжджали на місце обміну, щоб порадіти за «синочків», підтримати їх. Дивитися на це без сліз було неможливо.

Можу сказати одне: 1000 днів війни — це 1000 днів болю, втрати цивільних та військових, жертви, руйнування інфраструктури та культурної спадщини нашої держави.

Але, незважаючи на це, весь світ побачив Україну як державу, яка не лише відвойовує власну територію у держави-агресорки та своє право існувати як нація, а й захищає цінності та свободу Європи.

Отже, я вважаю, що цих 1000 днів війни — це не лише період страждань і руйнації, а також період великої мужності та єднання нації.

Війна триває, але разом із нею триває й боротьба за світле майбутнє нашої нації, за право жити у вільній країні. І цей бій українці точно не думають програти!