Пяста Єлизавета, 10 клас, Рівненський ліцей «Лідер» Рівненської міської ради, Рівненська обл.

Вчитель, що надихнув на написання есе — Алексійчук Наталія Михайлівна

“1000 днів війни. Мій шлях”

Мій шлях у ці 1000 днів війни відрізняється від тих, хто живе ближче до фронту, адже я живу на Заході України, де бойові дії безпосередньо не торкнулися нашого міста. Однак, навіть у цих відносно спокійних умовах, відчуття війни пронизує кожен аспект життя.

Війна тут — це не вибухи та руйнування, але постійна тривога за долю країни, за людей, які перебувають на передовій.

Перші дні війни були переповнені страхом і нерозумінням того, що буде далі. Ми не знали, наскільки швидко ситуація може змінитися і чи буде наш регіон наступним.

Хоча наші будинки залишалися цілими, кожен день приносив новини про загибель українців, про захоплені міста й нові наступи ворога. Це не дозволяло почуватися в безпеці, навіть коли фізично ми були далеко від епіцентру подій.

Однак війна змусила мене не залишатися осторонь. Хоча я безпосередньо не займалася волонтерством, я відвідувала різні заходи, присвячені збору коштів на ЗСУ.

Це були невеликі концерти, аукціони, благодійні ярмарки, де кожен охочий міг зробити свій внесок. Мені пощастило брати участь в деяких із цих подій, і кожен раз це приносило почуття єдності з тими, хто бореться за нашу країну.

Ми не були на полі бою, але навіть наші маленькі кроки у тилу мали значення. Ці заходи стали для мене не лише способом допомогти, але й нагадуванням про важливість підтримки наших воїнів.

Кожен раз, коли я робила свій внесок, я думала про тих, хто ризикує життям, захищаючи моє право жити у мирі. Для багатьох із нас війна стала важливим уроком про відповідальність.

Ми зрозуміли, що не можемо просто стояти осторонь — кожен з нас має внести свою частку у цю боротьбу. Крім цього, війна змінила моє ставлення до людей навколо.

Мене вразила солідарність і готовність допомагати одне одному. Навіть у нашому відносно спокійному місті з’явилася величезна кількість ініціатив на підтримку Збройних Сил України.

Люди збирали кошти, плели сітки, передавали необхідні речі. Це згуртування суспільства стало для мене потужним джерелом віри у нашу спільну перемогу.

Проте не можна сказати, що мій шлях був простим. Незважаючи на те, що війна фізично не торкнулася нашого регіону, психологічно вона стала важким випробуванням.

Постійні тривоги, переживання за близьких, які перебували на фронті або в небезпечних зонах, не дозволяли забути про те, що відбувається.

Інколи здавалося, що немає сил продовжувати жити звичним життям, коли в країні стільки болю та втрат.

Попри всі труднощі, ці 1000 днів війни навчили мене багато чому. Я зрозуміла, наскільки важливо цінувати кожен день, кожну мить, проведену з близькими.

Війна навчила нас бути вдячними за мир, навіть якщо він тимчасовий і крихкий.

Ми більше не сприймаємо як належне ті речі, які раніше здавалися буденними — прогулянки містом, зустрічі з друзями, можливість планувати майбутнє.

Ці 1000 днів стали для мене нагадуванням про цінність єдності та спільної мети. Кожен, хто вніс свій вклад, допомагає наближати нашу перемогу.

І хоча я не на фронті, я знаю, що навіть найменша допомога важлива.