Війна змінила наше життя повністю. Здається, ніби хтось натиснув кнопку паузи - і все, що було звичним, безпечним, зрозумілим, раптом зникло.

У день, коли все почалося, ми були вдома всією родиною.

Пролунили сильні вибухи - настільки різкі й гучні, що повітря ніби розірвалося. Ми одразу кинулися шукати бомбосховище, але його не було. Лише сирий підвал без світла, без умов, без будь-якої гарантії безпеки. І саме там ми намагалися сховатися від того, що творилося зовні.

Дітям повідомили спокійно - хоча всередині все кричало від страху. Спершу вони не зрозуміли, що означає слово «війна». Але дуже швидко стали дорослими: мовчазними, уважними до кожного звуку, серйозними у своїх страхах.

Особливо страшно було, коли недалеко від нас почали складатися будинки. Ми намагалися триматися, щоб діти не впали в паніку. Але кожен гуркіт вибуху віддавався в грудях холодом.

Коли вдалося виїхати до Хмельницького, ми думали, що найгірше позаду. Та ще довгий час діти здригалися від будь-якого гучного звуку. У них одразу з’являлися сльози, ніби ті перші дні війни все ще жили в них - поруч, під шкірою, у пам’яті.

Початок нашого життя в Харкові під час війни був найважчим. Потім ніби трохи нормалізувалося - принаймні зовні. Але всередині кожного з нас тепер живе досвід, якого ніхто не хотів би мати.

Нам довелося навчитися жити заново. І ми віримо, що рано чи пізно паузу буде знято - і життя знову почне рухатися вперед.