Перший місяць війни ми виїхали з міста до села під Сумами, сподіваючись, що там буде спокійніше. Але все сталося навпаки: громада опинилася в окупації, над будинками літали снаряди, а виїхати було неможливо - трасу постійно прострілювали. Ми були відрізані від світу й безправні перед тим, що відбувалося. Лише після деокупації Сумщини змогли повернутися додому.

24 лютого 2022 року - дата, яку я не забуду ніколи. Ми збиралися на роботу, діти готувалися до школи. Я сказала синові: «Синочок, сьогодні до школи ти не йдеш - почалася війна». Він просто сів на стілець біля вікна, дивився в одну точку і мовчав. Тиша в той момент була важчою за будь-які слова.

Перші два тижні були нестерпно страшними. Зараз теж важко: лягаємо спати, а вночі летять «Шахеди». Гул, від якого стискається серце, і повна невідомість, що буде далі. Ми просто молимося, щоб пережити ще одну ніч.

У школі з дітьми працюють психологи - і це допомагає, хоч і не знімає всього болю. У перший місяць війни діти просили цукерок, але тоді не було нічого. Ми варили домашні солодощі з молока й цукру, бо це все, що могли їм дати. Ліків теж не вистачало - не було нічого зайвого, лише найнеобхідніше.

Зараз ми намагаємося жити далі. Але щоразу, коли телефонує знайома, яка подзвонила нам того першого ранку, 24 лютого, - перед очима знову спливає все: страх, невідомість, порожні полиці, вибухи, окупація й те, як дитина мовчки дивилася у вікно, намагаючись зрозуміти те, що й дорослим було важко прийняти.

І попри все - ми тримаємося, бо мусимо.