Ми родина ВПО з міста Харків. Я жінка, яка виховує дитину сама, з нами проживає ще моя мати, пенсіонерка з вадами руху. Ми виїжджали під обстріли. Життя поділилось на дві частини.

У перші дні це був страх, сльози. Ми перебували у підвалі з дитиною. Син дуже плакав та боявся, не відходив від мене. Тримаючи його біля себе, я сказала, що почалась війна, але обов’язково ми переможемо і це страхіття закінчиться.

24 лютого, коли полетіли літаки, у дитини з’явився нервовий тик. Був такий період, що ми не могли купити їжу та воду.