До повномасштабної війни я з дітьми - донька Софія 5 років і син Назар 12 років - жили у Запоріжжі. Це наше рідне улюблене місто. Тут я багато років працювала журналістом, діти ходили до садочка і школи. Але 24 лютого 2022 року все змінило. Життя перестало бути безпечним і радісним, ми ховалися від обстрілів у бомбосховищах. Ночі перестали бути спокійними: я не могла заснути, адже саме о 2 ночі і 4-5 ранку росіяни обстрілювали житлові будинки з С-300. Спочатку вибухи, а потім вмикається сирена. Я щоночі виводила сплячих дітей в коридор, сиділа, обіймала їх, і розуміла, що як мама я безсильна - абсолютно нічим не можу їх захистити, навіть прикрити собою в разі обстрілу... Тому після безсонних тривожних ночей я вирішила вивезти дітей до безпечного регіону - у Львівську область.

На жаль, через війну я втратила роботу - наш медіахолдинг у Запоріжжі закрився. З серпня 2022 року і до нині я не можу знайти собі роботу за фахом. Ми живемо у Трускавці в пристосованому для проживання ВПО приміщенні. Мріємо про перемогу і повернення до рідного Запоріжжя, до нашого мирного життя. Віримо в якнайшвидшу перемогу. Найважчими для нас були безсонні ночі, коли поряд були обстріляні житлові будинки, коли сигналізація на машині не замовкала, коли ми бачили на власні очі ці зруйновані ракетами С-300 багатоповерхівки, загиблих, яких діставали з-під завалів...