Я мешкала в місті Оріхів Запорізької області. Працювала у водоканалі. 24 лютого була на роботі. Про початок війни дізналася, коли прийшла додому. До 27 лютого ще працювала. Потім почалися обстріли – я з двома доньками і трьома внуками сиділа в погребі.

На початку війни онуки захворіли, а в аптеках не було жарознижувальних препаратів. Ми замовляли ліки в Запоріжжі. Сусіди давали борошно – ми смажили пиріжки для наших захисників. Через обстріли зникало світло, але електрики швидко усували пошкодження на лініях електропередач. 

Через два місяці ми виїхали в Запоріжжя. Мені було страшно навіть за хвіртку вийти, тому я не ходила записуватися на евакуаційний автобус. Попросила сусіда, щоб відвіз нас машиною.

Росіяни розбомбили Оріхів: там мало що вціліло. В нашому будинку вилетіли вікна й двері. Проте нам все одно хочеться додому. Ми й огород посадили, а чи зможемо зібрати врожай – невідомо.

Хочеться, щоб війна закінчилася, як страшний сон. Віримо, що наші захисники переможуть окупантів.