Заріна Жуковець

Снігурівський ліцей №1 Снігурівської міської ради Баштанського району Миколаївської області

"Війна. Моя історія"

Осінній дощ дрібними сльозами котиться по вікні. Так, напевне, плаче і душа, переповнена спогадами. Сльози – спогади, стікаючи, залишають біль.

19 березня 2022 року російські фашисти зайшли в моє маленьке місто Снігурівку, що на Миколаївщині, й окупували його на довгих 8 місяців.

Без світла, без зʼязку, без води і газу, під щоденними обстрілами виживали ми. А ще було дуже страшно. Пʼятий поверх- не надійна схованка від градів і ракет. А йти щодня у підвал старенькій мамі було важко. Ось так і сиділи під обстрілами і молилися палко, пристрасно, як ніколи у світі.

Сиділа в коридорі стара мати, Бо ж правило «двох стінок» вона знає. Але це був останній поверх – п’ятий. І все одно їй Бог допомагає. Зруйновані будинки, магазини, школи, зруйновані людські життя. Ходила душа по міському будинку, Збирала побиту дитячу картинку. Ходила, бродила, не плакала вже, Хоч все їй тут рідне, а не чуже. Збирала докупи біль і образи, Збирала колись недомовлені фрази, Обводила поглядом кожну шпаринку, Шукала все щось у пустому будинку. Ще довго ходила по хаті вона, Побита війною, стара і сумна. І тиша стояла німа, як в кіно. Лиш вітер постукав у розбите вікно… Той день, коли ми покидали рідну хату, як боляче прощалися з нею, не знаючи, чи буде, куди повертатися, ніколи не забудемо. Ми йшли, забувши про утому, Не бачили й весни ясну красу. Ми на прощання поклонились дому І витерли непрохану сльозу. Виїхали в Одесу - місто, яке щиро приймало біженців, і нам дало прихисток. Трохи заспокоїлися, трохи відлягло, але душа була там, у рідній Снігурівці. Після війни я поїду додому! Щиро вклонюся містечку малому І обніму всіх сусідів за плечі. Вип’ємо з ними міцне щось, до речі. - Здраствуй, - скажу я будинку старому і поклонюся рідному дому. Він же чекав мене кожну хвилину, Вистояв, вижив, зустрів знов родину. І, як звичайно, піду я до школи. Скільки про неї було в нас розмови! Трохи поранена, та нездоланна. - Ось і зустрілися, моя довгождана… І все на світі, здається, пробачу, Як всіх колег я одразу побачу. Хай сльози щастя течуть по щоках. Коли ми разом – добрий то знак! А як дітей ми зустрінемо з вами, То наше серце зовсім відтане! Я повернуся в рідну домівку, Бо так люблю свою Снігурівку!

Ми чекали визволення нашого міста. Допомагали ЗСУ. Читали новини, ловили кожне слово…

10 листопада 2022 року наші українські війська звільнили Снігурівку від окупантів.

Життя налагоджується. Повертаються люди додому. Ремонтують будинки, звеселяють оселі квітами, прикрашають місто своїми усмішками. Намагаються жити, але війна не закінчилася. Щоденні обстріли Херсона,

Берислава болем відгукуються в кожному серці снігурівчанина і гучною луною котяться нашим містом. А інколи ворожі авіабомби накривають і нас.

На Пасху зруйнували нашу школу… Її нема. Але ми є! Навчаємося. Дистанційно. Не здаємося. Навчаємося з вірою в Збройні сили України, з надією на перемогу і великою любов’ю до Батьківщини!

ПІСЛЯМОВА.

Коли я зайшла у свій зруйнований кабінет, на підлозі серед розтрощених парт, стільців, обваленої стелі лежав листок. Це був дитячий малюнок. На ньому – наша Земля. І написано: «Світ без війни – ось найбільше щастя!» Чи можна ще щось тут додати???