«Жити в постійному страху не хотілося»

Ганна залишила Костянтинівку слідом за молодшим братом, який відправився закінчувати навчання у вузі, який переїхав. Коли квитки були на руках, до дівчини прийшло відчуття, що їде вона надовго. Ганна досі згадує страх і почуття невизначеності, що переслідували її в 2014 році, коли почалася війна.

Я приїхала в Костянтинівку до своїх родичів. Ми включили телевізор і почули про те, що почався конфлікт. Дізналися, що відбуваються воєнні дії в самому Донецьку, біля Костянтинівки були чутні обстріли й видно пересування військ.

Оскільки все було незрозуміло, ми зібрали валізу, куди склали найнеобхідніші речі. Така валізка була в кожного в родині, там була аптечка, речі й документи. На випадок, якщо щось станеться, щоб ми могли це взяти й вийти з дому, не ризикувати. В іншому ми продовжували жити своїм життям, працювали. Але в нас були «тривожні валізи».

Мій молодший брат у ті дні закінчував школу, хотів вчитися в Донецькому національному університеті. Але через війну цей університет був евакуйований до Вінниці, і він вирішив переїжджати. Тоді я теж прийняла для себе рішення, що поїду, щоб він не був один у великому незнайомому місті. Жити в постійному страху за нього не хотілося. Я вирішила, що поїду до Вінниці, а коли вже купила квиток, з’явилося відчуття, що це від’їзд надовго.

Я ніколи не була у Вінниці чи у Вінницькій області, тому переїхати було серйозним рішенням для мене, і це дуже змінило моє життя. Я не планувала виїжджати ніколи з Донецької області, але поїхала в іншу частину України.

Після переїзду до Вінниці спочатку я боялася гуркоту. Ми не бачили самої війни, але в Костянтинівці були чутні залпи, обстріли відбувалися. І спочатку феєрверки або якийсь хлопок, навіть петарди – мене це лякало. Потім це пройшло десь через пів року.