Пережитий жах після падіння малазійського «Боїнга» змусив Катерину залишити рідне місто й перервати навчання у вузі. Однак ні їй, ні її чоловікові не вдалося побудувати нове життя в Харкові. Молодій родині довелося повернутися в Донецьк.
У першу чергу в мене асоціація з війною – це слово «страх». Я пережила одні з найстрашніших моментів у моєму житті. Їх було не так багато, але вони відклалися в пам’яті на все життя.
Пам’ятаю, з вікон університету я дивилася на площу, на одне з адміністративних будівель Донецька, де починали палити шини. Запахи багать, пам’ятаю, долинали в нашу аудиторію.
День, коли я усвідомила, що не просто «трохи пошумлять і припинять», це день падіння «Боїнга». Я тоді перебувала в Торезі [Чистякове], у батьків, у дворі займалася домашніми справами. Почався дуже сильний шум. Я підняла голову й побачила падаючий літак. У мене було відчуття, що він впав буквально в п’ятистах метрах від мене. Коли він падав, був страшний якийсь землетрус, затремтіли будівлі, у деяких вилітало скло. Із цього дня для мене почалася війна.
Пізніше я бачила, як на нашій вулиці вибухнула бомба, жінку поранило осколком, і вона померла.
Ми з рідними говорили про те, по-перше, як це все страшно і скільки людей гине зовсім із незрозумілих причин, для чого все відбувається – теж не зрозуміло. По-друге, говорили про те, як пережити це все, куди їхати, як рятуватися, як себе убезпечити, куди ховатися, коли починається серйозний обстріл.
Після падіння літака я їхала до Харкова. Рятувалися ми, як могли, дуже важко було доїхати. Я проїжджала Шахтарськ, місто поряд із Торезом [Чистякове], там бачила величезну будівлю, 12- чи 16-поверхову. Вона була не дуже давно побудована. Коли я проїжджала, будівля була майже зруйнована, якісь валуни величезних розмірів, і виглядала дуже моторошно.
Переїзд був досить складним, тому що всі люди тікали будь-яким можливим способом. Звісно, ні про які рейсові автобуси мова не йде. Були якісь приватники, перевізники, які непогано наживалися на потребах населення. Чоловік був у Донецьку, я – у Торезі в рідних. Я приїхала з батьками на автовокзал, батько всіма правдами і неправдами знайшов мені місце у якогось друга в машині. Коли я виїжджала, то абсолютно не розуміла, чи побачу своїх рідних. Це було вдруге в житті, коли я побачила, що батько плакав. Та мить дуже гостро в мене в серці, і досі згадую та здригаюся.
Ми приїхали в Донецьк, залізничний вокзал ще функціонував, аеропорту вже не було. Була проблема з тим, що потяг ніяк не міг відправитися – перевірка документів і огляди людей.
Ми змінили місце проживання, довелося залишити навчання. Я закінчила чотири курси, вступила вже на магістратуру, усе нормально було. Я здала іспити, але довелося виїхати. Звісно, я не могла закінчити вищу освіту. Батьки, як могли, так і забезпечили мене на перших порах, і потрібно було вже думати про проживання, а не про подальше навчання. Ми почали шукати роботу, житло. Це було дуже проблематично. Зміни були і в плані характеру – довелося якось лавірувати, пристосовуватися, починати нове доросле життя. Однак потім ми повернулися в Донецьк.
.png "Імена")
