Мешканка селища Мангуш не з чуток знає війну – багато її учнів пішли воювати й не повернулися. Оксана Вікторівна допомагала і односельцям, і жителям обстріляної Авдіївки.
Війна – це біль, горе, які я побачила, і я б не хотіла, щоб майбутнє покоління бачило їх.
Коли все починалося, я перебувала у своєму селищі, на роботі. Почалися бойові дії... Це було незрозуміло, страшно, неусвідомлювано, що таке може бути. Мої колишні учні виявилися на передовій і намагалися протистояти цьому всьому. Вони добровільно пішли служити в ЗСУ, тоді ще не було контрактів, хлопці просто йшли захищати свою Батьківщину. Вони були і в Іловайському котлі.
У селищі ми постійно говорили про спокій, тому що була паніка. Люди намагалися зібрати все найнеобхідніше й залишити своє помешкання. Ми прекрасно розуміли, що потрібно залишатися на своєму місці та всіма силами тому протистояти.
У 2016 році, у лютому чи березні, трошки притихло. Але був обстріл Авдіївки, і ми, громадська організація та волонтери, звідти вночі брали людей і розселяли їх в селищі Урзуф на території бази відпочинку, щоб якось захистити й допомогти.
А взагалі, у 2014, 2015 і 2016 роках зі мною поруч завжди була «тривожна валізка», яка була зібрана на випадок обстрілу. Я знала, куди мені потрібно бігти з моїми дітьми й батьками. Тому почуття тривожності з того часу – у мене це залишилося.
.png "Імена")
