Ми з сімʼєю були вдома у нашому рідному Бахмуті. Мені зранку зателефонував друг сказав, що почалася війна. Я не повірила. А потім почала дивитися новини і зрозуміла, що це правда. За 8 вісім років часткової окупації нашої Донецької області, ми вже до багато чого звикли, але побачивши, що коїться я була у шоку. Увесь наступний день і не тільки в мене тряслися руки і я плакала. Труднощів було дуже багато, вони залишаються і зараз. Ми були в Бахмуті, скільки могли, до квітня, коли одна подія не змінила все. На той час по місту вже були прильоти, було зруйновано військову частину, декілька заводів, але ми сподівалися, що все буде добре, і тих клятих ворогів відженуть, щоб вони не могли по нашому місту гатити всім підряд.

Ми вирішили поїхати, коли в один день мій син гуляв з бабусею на площі, а почався обстріл. Прилетіло в 50 метрах від них, ніколи не забуду, як я до них бігла, було байдуже на все, тільки б скоріше опинитися з ними, побачити, що все гаразд. Після цього прийняли рішення поїхати, заради дитини.

Взяли що змогли, дуже мало, бо поїхали я з чоловіком, син та дві бабусі. Дуже складно було з житлом, їхали до Кіровоградської області дві доби, бо були пробки. Зняли з Божою допомогою квартиру, та і на разу в ній живемо. Робота залишилася вдома, як і все інше. Жахливо усвідомлювати, що нашого дому більше не має. Там все знищено.

Коли були в Бахмуті почалася проблема з їжею, продукти стали погано підвозити, але ми намагалися десь щось урвати. Коли приїхали в Світловодськ, спочатку гуманітарну допомогу давали регулярно скажімо так, але потім все. Маленьке місто - мало допомоги. Тому економимо постійно, інакше ніяк. Ми живемо всі разом, бо так легше сплачувати оренду та комунальні послуги, але дуже складно. В Бахмуті у кожного була своя квартира. Коли є дійсно небайдужі люди, котрі нам допомагали, у квартирі, де ми живемо стан її поганий, тут то там щось зламалося, то тут, господарі сказали, що робити нічого не будуть. А інструментів в нас не було, все залишилося вдома. Нам допомагали сусіди. Увійшли в наше положення, та допомогли чим змогли. Ще, коли декілька разів отримували гуманітарну допомогу поштою, де були речі першої потреби, навіть одяг сину, були від руки написано листи, щоб ми не втрачали надію. Це доводило до сліз. Все-таки українці дуже чуйні люди, діляться тим, що є. Ми так само робимо, з чого синочок виростає одразу відношу на пункт прийому одягу, щоб комусь допомогти.

Зараз я знаходжусь на простої зі своєї роботи, працювала медичною сестрою з лікувальної фізкультури. Дуже любила свою роботу і людей котрі приходили. Це були в основному пенсіонери. Подивимось, як буде далі. Тут маленьке місто, роботи навіть місцевим не вистачає. Їхати в велике місто страшно. Спогади про минуле життя, це улюблений одяг, який асоціюється з домом, ключі від квартири, коли дивлюся на них - плачу, іграшки сина, які він вибирав, щоб узяти з собою. Ще нас повʼязує те, що син вчиться у нашій рідній школі Бахмута № 5. Перейшов у 2 клас. Дуже складно було бути на дистанції, бо займався через мій телефон, або майже зламаний ноутбук, котрий дали не на довго сусіди. Проте він бачив рідний клас, діток з нашого міста. Тому хочемо так вчитися в надалі, а там буде видно.