Галина Іванівна з чоловіком виїжджали зі Слов’янська до родичів, але вже повернулись. Дуже переживали, чи вцілів їх будинок
Ми зі Слов’янська. Про початок війни Дізнались із новин, і було жахливо. Нам чути було, як Краматорськ б’ють. Ми виїжджали в 2022 році, коли обстріляли Краматорський вокзал, але в серпні повернулись назад.
Ми виїжджали у Вінницьку область - там родичі наші, сестри двоюрідні і брат, дуже добре прийняли нас і ділились всім. Люди дуже хороші, ніхто не сказав поганого слова.
Жахливо сидіти, як не знаєш, що там вдома. Ми дуже переживали, що тут із нашим будинком. Сестра тут з чоловіком залишались, брат чоловіка залишався, а потім на Полтаву поїхав. Дуже додому тягне, хоч і відносились до нас дуже добре. Як ми зібрались їхати, нас не пускали. Ми спілкуємось з ними по цей день.
Брат в Артемівському районі жив - його призвали, він воює, а жінка з родичами поїхала в те село, де ми були. Їх житло побило. У тому селі, де вони жили, взагалі нікого немає під Артемівськом.
Страшно, але вдома є вдома: краще, ніж вдома, немає ніде. Було тяжко, води, газу не було, але потім налагодилось все. Воду підвозили машиною раз на тиждень. Потім газ дали на зиму - жити можна.
Хочеться, щоб швидше війна закінчилась, вже немає ніякого терпіння. Мені здається, що потрібно якось домовлятись. Скільки людей помирає, скільки мирних жителів, молодих хлопців!
Наш онук в Кіровограді, дочка з двома дітьми - в Польщі. Хочеться, щоб всі повернулись і мирно було, щоб не стріляли. Щоб лягав і прокидався в мирі, а не чекав, що десь бахне. Щоб повернулись хлопці з війни живі і не покалічені. Хочеться миру. Ми як виїхали, потім зрозуміли, як ми добре жили до війни. Ми казали, то того не вистачає, то того, а вийшло, що жили непогано. Хочеться, щоб не гинули безвинні люди. Нещасні українці по всьому світу розбрелися, та не скрізь вони потрібні. Головне, щоб було тихо, а там - виживемо.
