Панов Ігор, 17 років, Комунальний заклад «Вільхівський заклад загальної середньої освіти I-III ступенів Станично-Луганської селищної територіальної громади»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Вайсберг Л.М.

Есе "Один день"

Перший обстріл нашого села був п’ятого червня 2014 року. Рано- вранці з мінометів обстріляли центр села Макарове. Міни розлетілись в різні боки, розбили магазин та кафе, постраждали будівлі людей. Деякі будівлі і досістоять розбиті, як пам'ятники того страшного дня.

Спочатку я не міг зрозуміти, що саме відбувається. Коли був перший обстріл, я міцно спав і нічого не почув. Дізнався про все пізніше від батьків.

Трохи згодом, обстріли з різного виду зброї стали постійними. Спочатку мені було це цікаво, я вважав, що це як у грі, все пройде і почнеться новий день,день миру. Усвідомлення прийшло, коли почали горіти ліси, коли вимкнули світло, телефони і по державним будівлям вдарила авіація.

Звук вибухів та вібрація дійшли до нашого дому. Жахливо було спостерігати, що люди можуть стріляти один в одного, вбивати.

Мама була на роботі і ми дуже нервували. Трохи раніше наша бабуся потрапила до лікарні, ми теж за неї хвилювались. Коли починалися обстріли, ми йшли до бабусі, на сусідню вулицю, в льох. Наші городи майже були поряд. Був момент і міна впала на доріжці до бабусі, ми дуже злякались. Тоді залишилися вдома. На деякий час ми виїхали до моєї тітки, але мама та брат кожен день їздили додому, в нас було і власне господарство,треба було доглядати тварин.

Я залишався з батьком. Там були мої двоюрідні сестри і мені не було сумно з ними. Тато поїхав в Дніпро на свою батьківщину, через здоров’я та мобілізацію. Тітка відвезла мене додому, до мами та брата, ми були разом і здавалось разом все подолаємо. Тому не було так лячно.

Бабуся теж жила з нами. Було спокійніше. Свій перший ювілей,а саме 10 років,я святкував під сильнішим вогнем обстрілів та без світла. З початком війни люди стали більш доброзичливі один до одного. Всі збивались у купки та вечорами приходили один до одного спілкуватись, дізнаватись останні новини. Так було трохи легше. Усі стали, як одна родина.

Так, як не було світла і лише де в кого були генератори, то ставили свічки, або робили освітлення з олії та тканини. Усі грали в карти. Не одна колода була стерта в цей час, особливо взимку. Ця ситуація тільки зближувала всіх людей.

Навчання було дистанційним, на деякий час нашими вчителями стали батьки. Мир довго не йшов до нас. Мінські угоди зупиняли вогонь лиш на деякий час. Після чого все починалось знову. Хоча й за час війни затишшя було недовгим, чекали, що почнеться щось гірше.

Зараз про все це нагадують лише військові та розбиті хати, ми сподіваємось на мирне життя. З початком перемир’я відкрилися школи та садочки,батьки стали працювати. Повернулись люди. Життя стало більш яскравим, але для мене війна так і не закінчилася. Багато, що нагадує про неї і зараз, ми живемо на лінії розмежування.

Хоча це і гарно відобразилось в моєму житті. Я був на двох військових вишколах і в майбутньому планую працювати у внутрішніх органах. Тому можна сказати ,окрім поганого війна принесла у моє життя і щось гарне, що вплинуло на мою майбутню професію та долю. Я хочу ,щоб моя країна жила у мирі, розвивалась. Я пишаюсь, що я Українець!