Вавілов Вадим
Суботній травневий ранок… Сонячне проміння лоскотало обличчя, а веселий спів птахів підіймав настрій. Я прокинувся, на мене вже чекав сніданок. Матуся, як зазвичай, не підганяла, а постійно з кимось розмовляла по телефону. Вранці вона була якась збентежена. Цей день уже здавався мені дивним.
Кожної суботи я відвідував гурток англійської мови. Ця не була винятком. Дорога до Будинку культури… Гуркіт, схожий на грім… Подив на моєму обличчі. Схвильована мама.
Дивина… Сонячна погода. Небо блакитне. Який грім? Цього дня все було по-іншому.
Урок англійської мови не такий. Учителька поводилась незвично, панікувала. Сподіваюсь, що це помітив тільки я. Починаючи урок, учителька привіталася, і перевіривши домашнє завдання, попросила намалювати свій дім та родину.
Наша радість не мала меж. Виконуючи завдання, усі діти жартували та бешкетували. Процес творчості так захопив, що ми не помітили, як батьки щось обговорюють. Заняття закінчилося швидко.
Дитячий майданчик. Розмови друзів.
Жахливе та невідоме слово «війна». Як постріл, як удар, як ніж, встромлений у серце… І сонце вже не світило й не гріло, а пекло та засліплювало.
Мене це дуже збентежило, але на той час ще повністю не усвідомлював, що таке війна та якими можуть бути її наслідки.
Ранок… Сумні матусині очі… Збентежена вчителька англійської мови. Ранковий «грім». Невідоме, але страшне слово «війна».
На той час я ще не знав, що доведеться покинути своє рідне місто, дім, школу, друзів та розпочати нове життя.
Минуло сім років війни. Я зі свою родиною мешкаю в Краматорську, чудовому та привітному місті, навчаюсь у найкращій школі, але у думках та серці завжди живе рідне місто, мій рідний дім.
Упевнений, що в нашій країні настане мир, і я обов’язково повернуся до рідної домівки, у рідну Авдіївку, зустрінусь зі своїми друзями, завітаю до рідної школи, до першої вчительки, а той «ранковий весняний грім» залишиться лише в моїй пам’яті.
