Брильов Данило, 16 років, Новолуганська ЗОШ I – III ст.    

Мене звуть Данило Брильов. Я живу в селищі Новолуганське, яке знаходиться на лінії розмежування. Жив тут з мого народження і до сьогоднішнього дня.

У 2014 році, коли  починався конфлікт на Донбасі, я був ще зовсім маленьким. Але я пам’ятаю, як мене будила мати посеред ночі і вела ховатися у ванну кімнату, бо там немає вікон.

Пам’ятаю,  як я не міг з’ясувати, чому у сонячний день мама плакала, а батько стривожений ходив кругами, не знаючи, як правильно вчинити.

Але одного дня ми вирішили, що треба перечекати небезпечний момент. Та незабаром переїхали до знайомих в інше місто. Минуло декілька місяців, і ми повернулися додому, до друзів.

. Повернувшись, я звернув увагу, що всі жили так само, як до війни. Навіть вибухи стали частиною життя в нашому селі.

Бувало, для того, щоб не чути вибухів, ми йшли додому та включали телевізор якомога гучніше. Так і тривало життя. Майже ніхто не вірив у починання бойових дій. Мої сусіди кожен день уявляли, як вони вмикають новини і почують: «Війна закінчена». І буде великий бенкет.

Однак одного дня довелося відкинути всі мрії. Це було 18 грудня 2017 року. Я прийшов зі школи радісний зі святковим настроєм. Сиділи ми у залі, мати готувала вечерю. Вмить вікна та міжкімнатні двері почали дуже сильно трястись не так, як звичайно. Батько одразу почав всіх збирати у ванну кімнату. Зажались у купу.

Все, що нам залишилось робити, це молитися, і навіть батько, який ніколи не молився, почав молитися.

Я не можу сказати, скільки у такому стані ми знаходилися, тому що через шок я повністю втратив лік часу. Коли цей жах закінчився, батько вийшов подивитися на ушкодження. Хата була не придатна до життя. Весь вечір я знаходився в стані контузії. Я не міг уявити масштабів ситуації, яка відбулася тієї миті.

Це і був день, коли для мене почалася війна! Наша сім’я змушена була переїхати на якийсь час у сусіднє місто. І тільки через тиждень я зміг уявити, що сталося.

Саме радісне було, коли я дізнався, що всі мені близькі люди залишилися цілі. Тільки тоді я зміг зітхнути з полегшенням.

Через декілька років ми знов повернулися у рідну домівку. Хоч ми до сьогоднішнього дня живемо тут, і я, і батьки, усі ми розуміємо, що це від безвиході…  Переживши всі ці події, я зробив для себе висновки, які будуть моєю метою. Я не хочу більше тут жити. Я не хочу, будуючи плани на життя, щоб одного «чудового дня» абсолютно все зникло.

Я хочу, слухаючи гуркіт грому, бути впевненим, що це не якась нова зброя.

Та все ж, я не втрачаю віри у якомога скоріше завершення війни. Я впевнений, що зовсім скоро моє селище знову наповниться веселим сміхом та безтурботними усмішками дорослих.