Рано-вранці зателефонував син із Київської області, сказав: «Мамо, почалась війна». Для мене ця новина була наче сніг серед літа. Діти до школи не прийшли. Директор нам оголосив, що введений воєнний стан і почалися інтенсивні бойові дії. І ми стали чекати, що буде далі. Оскільки наш район був частково окупований і з 2 березня у нас вимкнулося світло, то ми не могли дистанційно закінчити навчальний рік. 

Дуже страшно було, коли починались обстріли і були прильоти недалеко. Коли ми їх чули і коли я бачила на власні очі, де падали снаряди, було страшно. Зруйновані будинки, згорілі будинки – це дійсно жахливо. Протягом семи місяців постійно обстрілюють наше село. Згоріли будинки, вигоріла частина школи. Наслідки прильотів - навіть на дорозі. 

Там ще залишаються люди, які проживають у селі та потерпають майже щодня від обстрілів. Сидять без води, без газу, без світла. Це дуже страшно. 

Вода в нас була завдяки генератору, по ліки в Гуляйполе ми не змогли їздити, бо його обстрілювали. До нас хліб не привозили по два тижні. Газ у нас був на той час, і хто міг, той пік сам, а хто не міг, об’єднувались та їхали в Дніпропетровську область у найближчій населений пункт. Там купували собі продукти, ліки. Коли 17 числа прилетіло, то в нас був пошкоджений газогін і газ перекрили. Генератори перестали працювати. Уже ні води, нічого немає в селі. 

Не так складно з продуктами та ліками, а житлові проблеми – це було і наразі є проблематично. Через це ми вимушені були переїхати до Київської області. Чекаємо на весну. Може, вона нам щось хороше принесе, і ми повернемось додому. 

Ми виїздили з дому власним транспортом. Коли почули перший вибух у селі, нам зателефонували і сказали, що доведеться виїхати. Але нам сказали, що це на 4-5 днів, а все затягнулося - вже восьмий місяць пішов. У нас спочатку були такі умови проживання, що не дозволяли забрати нашого собаку. І лише через два місяці ми забрали його з собою. 

Сподіваюсь, що ми на весну повернемося додому. Не хотілося б їхати далі - ми і так заїхали майже на 700 кілометрів у глиб країни. 

Я думаю, що війна повинна до літа закінчитись. Або ще якусь частинку літа захопить. Я сподіваюсь на краще. Будемо поступово повертатись до того життя, яке було до 24 лютого, і жити далі.