Юрченко Дмитро, 11 клас, Красноградський ліцей №1 ім. О. І. Копиленка

Вчитель, що надихнув на написання есе — Бакуменко Тетяна Володимирівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Я народився і виріс в Україні, де завжди цінували мир та спокійне життя. До 2022 року моїм головним клопотом було навчання, як і в більшості моїх однолітків, ми мали свої плани та мрії. Однак війна прийшла несподівано і зруйнувала всі звичні уявлення про майбутнє.

Третій рік в Україні триває повномасштабне вторгнення, яке кардинально змінило життя кожного українця. Війна – це не просто новини, які переглядають батьки за вечерею, а ракетні вибухи, які лунають за вікном, сирени, які лякають посеред ночі, і життя, яке кожен намагається продовжувати в жорстоких умовах.

Перші дні війни були наче страшний сон, від якого неможливо прокинутися. Усі були в паніці, не розуміючи, що робити і як діяти. Але з часом ми навчилися жити так, що повітряна тривога стала буденністю. Кожен з нас має свою історію, яку неможливо забути.

Я хочу розповісти про місто Вовчанськ, яке особливо постраждало від бойових дій. Пам’ятаю, як ще до війни часто приїжджав туди влітку. Це невелике містечко на Харківщині, де ще недавно спокійно жили люди, працювали та виховували дітей. Але одного ранку Вовчанськ став жертвою агресорів. Вибухи зруйнували не лише будівлі, а й долі тисяч людей. Затишні вулиці, де діти гралися в хованки, а дорослі ділилися новинами біля магазинів, перетворилися на руїни. Квартали, що були свідками радісних сімейних свят і буденних турбот, тепер нагадують похмурі кадри з фільмів про апокаліпсис.

Місто, що завжди було повним життя, з дитячим сміхом у дворах і звуками спокійного повсякденного життя, тепер стоїть майже порожнє, мовчазне, з потрощеними вікнами та зруйнованими дахами.

І таких історій, як у Вовчанську, сотні, якщо не тисячі, по всій Україні.

Особливо болючою історією війни стало влучання ракети в київську дитячу лікарню Охмадит. Цей медичний заклад завжди був символом допомоги та надії для дітей зі всієї України.

Але війна не шкодує нікого, навіть найвразливіших. Я пам’ятаю, як ця новина приголомшила всіх. Ракета влучила в стіну дитячого відділення, зруйнувала палати, пошкодила медичне обладнання. Багато дітей, які вже боролися з хворобами, опинилися перед новим викликом – вижити під обстрілами. Лікарі та медсестри не зупинялися ні на хвилину. Вони продовжували рятувати життя попри небезпеку.

Я постійно читаю новини про події на фронті, роботу військових і волонтерів, де звичайні люди стають героями нашого часу. Попри випробування долі вони не втрачають бажання жити і боротися. Однією з таких є історія нашого земляка Олега Пономаренка, про яку я дізнався із соціальних мереж. До повномасштабного вторгнення чоловік мав звичайне життя, мріяв, радів дрібницям, але війна перекреслила всі його плани.

Під час одного з бойових завдань Олег зазнав тяжких поранень. Він втратив руку, ногу, одне око, отримав численні опіки,

які вкрили тіло болем. Травми настільки серйозні, що будь-яка інша людина могла б зламатися, але не він.

Ніхто не зможе уявити того болю, що Олег пережив і продовжує відчувати щодня. Але він не нарікає, не шкодує. Чоловік міг би здатися, звинувачувати долю за несправедливість, але він обрав жити, радіти кожному подиху і новому дню. Усі фізичні втрати він сприймає не як вирок, а як випробування, яке можна подолати.

Олег і подібні йому герої щодня доводять, що дух сильніший за тіло, а сила волі – непереможна. Після таких історій я переконуюсь, що ми, українці, незламні. Ми вміємо протистояти труднощам, знаходити сили навіть тоді, коли їх не лишається.

Кожен з нас живе в очікуванні того дня, коли все це закінчиться, коли ми зможемо повернутися до звичного життя. Однак я розумію, що після війни ніщо не буде таким, як раніше. Ми більше не ті безтурботні підлітки. Війна навчила нас цінувати життя, родину, свободу та мир. Вона навчила нас бути вдячними за кожен день, за можливість прокидатися в безпеці.

1000 днів війни, тисячі зруйнованих домівок, мільйони змінених життів та безліч історій. Але я вірю, що після цих випробувань ми станемо сильнішими. Ми будемо не лише свідками минулого, а й творцями майбутнього, в якому збудуємо нову, вільну, квітучу Україну.