Зелінська Аліна, 10-б клас, ліцей №1 м. Хмільника

Вчитель, що надихнув на написання — Стадник Наталя Іванівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна — не просто слово. Це крик розпачу, шепіт страху, океан болю, гімн волі і витривалості. Пекло, яке триває вже тисячу днів, змінює життя кожної людини. Це не просто статистика або цифра в новинах — це життя, переповнене болем, втратами, водночас — надією та стійкістю. Моє життя протягом цього часу — це стежка випробувань, внутрішніх змін і переосмислення багатьох речей.

Війна, яка перевдягла нас, перетасувала колоду ролей, змінила географію та світовідчуття, настала взимку 24 лютого 2022 року тихо й неочікувано. У перші дні, коли все враз змінилося, відчуття було схоже на нескінченний сон, з якого неможливо виринути. Суміш шоку та тривоги, коли час, здавалось, зупинився. Той ранок, коли війна прийшла в моє життя, став рубежем між «до» і «після».

Холодний страх охоплював тіло, але водночас була дивна ясність розуму: кожен момент став важливим, кожне рішення могло змінити життя.

Серце билося швидше, відчувалася невидима важкість у грудях. Були сльози, але не від розпачу — від незнання, як впоратися з тим, що відбувається. У той самий час з’явилося відчуття дорослішання, відчуття великої відповідальності перед рідними, перед собою, перед усім тим, що я любила й чим дорожила.

І хоча здавалося, що страх паралізує, усередині починала зростати рішучість жити, боротися й триматися за надію.

Перші місяці я намагалася адаптуватися. Ми всі шукали відповіді на питання: «Як жити далі? Як підтримувати зв’язок із близькими, коли багато хто з них виїхав або потрапив під окупацію?» Ці питання не давали спокою, але біда має здатність змушувати людину шукати рішення навіть у найтемніші часи.

Я живу в Хмільнику, невеликому й спокійному місті на Вінниччині, яке до війни здавалося захищеним від усіх негараздів світу. У перші дні війни ми жили в тривозі, але мали надію, що цей жах скоро закінчиться. Однак місяці тягнулися, війна продовжувала свою жорстоку ходу, а життя повільно почало повертатися до звичного ритму. Незважаючи на тривоги, люди працювали, навчалися, борсалися в повсякденних справах. Хтось йшов на пари до університету, хтось виконував завдання на робочому місці, інші доглядали за дітьми або займалися домівкою. Я повернулася до навчання у школі. Було складно зосередитися, коли новини постійно приносили повідомлення про події на фронті, але навчання стало своєрідним способом відволіктися, повернути собі контроль над життям. Кожен новий день приносив нові виклики, але також і маленькі перемоги. Щоденні завдання, уроки, спілкування з однокласниками — це давало надію на майбутнє, яке, незважаючи на всі труднощі, залишалося можливим.

Улітку, 14 липня 2022 року, ми з мамою та молодшою сестричкою поїхали до Вінниці на прийом до лікаря. Це місто завжди було для мене місцем спокою й затишку, але в ті дні я відчувала тривогу.

Ми не могли передбачити, що саме там, де ми шукаємо допомогу, станеться одна з найбільших трагедій у моєму житті.

Все здавалося звичайним: кудись поспішають люди вулицями міста, спілкуються, відпочивають, але раптом — гучний вибух. У цей момент усе навколо перевернулося: земля затряслася під ногами, дзвеніли шибки вікон, люди кидалися в укриття. Я ніколи не забуду цей жах: паніка, крики, страх за своє життя та близьких. Ми з мамою намагалися сховатися разом з іншими людьми. 

Я тримала сестру за руку й думала лише про те, як би врятувати її. Коли все закінчилося, ми дізналися, що це були ракетні удари, які влучили в цивільні об’єкти міста, зруйнували будівлі, убили багато невинних людей.

На щастя, нам вдалося вижити, але той день змінив мене назавжди. В одну мить я зрозуміла, наскільки важливо цінувати кожен день, кожен момент, проведений з тими, кого любиш.

Я повернулася до Хмільника, але вже не могла дивитися на світ тими самими очима.

Війна забрала в мене відчуття безпеки, спокою, але водночас дала розуміння, наскільки важливими є близькі люди та наша взаємна підтримка. Протягом наступних місяців ми намагалися жити далі, але страх ракетних ударів залишається з нами щодня. Кожен сигнал тривоги нагадує про той день у Вінниці. Ми розуміли, що будь-якої миті війна може постукати в наші двері.

Ці тисяча днів війни навчили мене бути сильною. Я зрозуміла, що стійкість не вимірюється відсутністю страху, а тим, як ми справляємося із ним. Попереду ще довгий шлях до перемоги, але я вірю, що ми всі зможемо пройти його разом. Адже тисяча днів війни — це також тисяча днів боротьби, стійкості та віри в краще майбутнє. І такий шлях кожного з нас — це історія про незламність людського духу, про здатність любити й бути разом навіть у найскладніші часи. Ми вже є героями історії своєї країни. Ми живемо, ми житимемо! Я вірю, що це жахіття завершиться перемогою, бо ми на боці правди й справедливості.