З самого початку війни у нас в Бахмуті ще було тихо, дізналися про все з інтернету.

Я переживаю вже другу війну. У 2014 році виїхала з Дебальцевого - все, що було нажите,  втратила. І роботу, і все… А мені вже не 18 років, а 43: дітей треба якось навчати, батькам допомагати. Вони залишилися в Бахмутському районі, ніяк не хочуть виїжджати.

Евакуаційні автобуси вивозили людей. Ми записалися на такий автобус, доїхали до Дніпра, потім - у Кривий Ріг. Усе було дуже добре, нам кругом допомогли, нагодували - з цим проблем не було.

Ми вдвох із сином виїжджали - йому 14 років. Тварин з дому забрали, але потім віддали бабусі в Дніпрі. 

Зараз ми у Кривому Розі, бо тут були друзі, які допомогли знайти недороге житло. Я залізничник. Ми на простої, якийсь процент платить наше підприємство.

Заради дитини потрібно жити. Розумію, що немає нічого ціннішого в житті, як рідні, і це мене підтримує.

Поки що я не бачу ніякого майбутнього. Дуже багато втрачено, багато інфраструктури зруйновано, але ми віримо, що Бог є на світі, і правда переможе.