В перший день війни я старшу онуку послала за хлібом, і вона дуже перелякалась, бо там почали стріляти, вбивати людей. Потім ми сиділи у підвалі до 7 березня.

Найтяжче було пережити бомбардування: земля горіла, все горіло, коли бомбили. А сьомого числа ми виїхали в село, тут живемо, тільки приїжджаємо в Охтирку в лікарню. Дівчата тут онлайн вчаться, бо там немає інтернету. Син мій служить в ЗСУ, захищає нашу Україну.

На початку війни у нас взагалі нічого не було, навіть хліба, а потім почали підвозити хліб. Я боялася з дітьми виходити, але мені подруги приносили хліб та молоко. 

Тут біля нас поруч находиться ТЕЦ, і коли все горіло дуже, і виходу не було: ми виїхали 7 числа, а на другий день дім постраждав там, де ми сиділи. Хлопець, їхав, довіз нас до села, та ми пішли шукати родичів.

Раніше повітряна тривога була чимось страшним, а зараз – ні. Головне, що попередила. Бігаємо то в коридор, то в туалет, то в ванну. В Чернеччині нам було спокійніше. Ми дуже вдячні і сусідам і всім, що нас підтримували.

Аби вже та війна скінчилася! Вже немає сил. У мене вже і язва утворилася, і камені - все на нервах. Але я не показую діткам. Стараюся, щоб вони не бачили, що я хвилююсь і боюсь. Я вдячна всім, хто нас захищає.