Сич Анна, 9 клас, Академічний ліцей "Європейський"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Носенко Лариса Василівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022  року. Гадаю, того зимового ранку, кожна людина мала свої плани: хтось збирався на роботу чи на навчання, а дехто хотів просто відпочити, але життя кожної української родини кардинально змінилося. На мою думку, ця дата стала незабутньою в історії України. Щодня наш народ бореться за свою свободу, землю, незалежність, та, головне, наші захисники намагаються вберегти життя матерів та їхніх дітей, борються за пролиті кров та сльози.

З початком війни моє життя розділилося на до і після. Перший ранок почався дуже тривожно.

Коли я вийшла з кімнати, побачила тривогу батьків, які клопітливо збирали речі. Мама повідомила про початок повномасштабного вторгнення, першою реакцією був шок. На той момент усі допомагали як могли. Наприклад, моя сім’я плела сітки, за потреби надавала гуманітарну допомогу та гроші. На початку ніхто не знав, що буде далі, тому всі намагалися знайти безпечне місце, хтось покидав країну, місто чи просто не мав змоги кудись утекти. Моя сім’я вирішила тимчасово виїхати.

Мені було шкода покидати свою домівку, але ми переїздили до бабусі в село на околиці міста.  У маленькому будинку проживала велика родина.

Але з часом тато сказав, що безпечніше буде виїхати за кордон, адже переживав, що в будь-який момент російські війська можуть атакувати й наше місто. Тому  ми  виїхали в Польщу. Дорога була не проста, оскільки на той час багато жінок із дітьми та тваринами намагалися покинути країну через піший кордон. Поляки дуже люб’язно приймали українців, вони пропонували їжу, одяг і навіть дитячі іграшки. Вони годували, лікували та надавали місце для проживання чи транспорт до іншої країни.

Ми певний час проживали в сім'ї, яка виділила нам невеликий будинок, але з дуже гарними умовами проживання. Чоловік та жінка були люб’язні та щиро прагнули допомогти, хоч ми один одного не завжди розуміли. Я ніколи не забуду їхньої доброти.

Через декілька днів  ми поїхали до Італії, де знаходяться мої бабуся та дідусь. Протягом пів року  я проживала за кордоном. Було важко адаптуватися, оскільки там було все по іншому: свята, традиції, середовище, а також я ходила до школи, де відрізняється система навчання, але з іншого боку, мала гарну можливість ознайомитися з культурою та звичаями інших країн. Набагато важче було вивчити мову, оскільки італійська дуже відрізняється від української, хоч і вважається не складною, у цьому мені допомагали нові друзі.

Хоч зараз ми не спілкуємося, але я їм дуже вдячна.

Завдяки моїй бабусі  нам вдалося побувати в багатьох гарних містах та побачити їхню природу, але з часом я почала дуже сумувати за українськими степами, сім’єю, друзями, за мовою, традиціями, оскільки за кордоном немає чогось такого рідного, що гріє тобі душу.

Тому ми повернулися на Батьківщину. Хоч дорога була довга та виснажлива, але це того варте.

Я відновила свої заняття з верхової їзди, улітку в цьому кінному клубі був проведений благодійний захід для військових, під час якого учні, тренери та військові мали змогу поспілкуватися, покататися на конях та провести гарно час

Зараз, у такий складний час, ми маємо завдячувати нашим захисникам, що маємо змогу жити, навчатися, працювати. І маємо намагатися робити все якнайкраще, адже ми спадкоємці великих людей і зобов’язані боротися за нашу землю та майбутнє.