Рожкевич Дар'я, 9 клас, Сумська спеціалізована школа I-III ступенів №9 м. Суми

Вчитель, що надихнув на написання — Юхименко Валентина Миколаївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна зруйнувала мільйони життів. Через війну ми, українці, втратили дім, спокій, надію, можливість бачити своїх найближчих кожного дня, та найбільш болюче — рідних людей. Історія кожного унікальна, але однаково болюча. Я хочу поділитися своїм шляхом.

Перші декілька днів я думала, що всі події — це сон, страшний кошмар, якого мрієш позбутися. Я переконувала себе, що сталася якась помилка. Пам’ятаю, як переїхавши на деякий час до родичів, бо там було безпечніше, рахувала тижні, тому що думала, що скоро все закінчиться і я з родиною зможу повернутися додому. Ми повернулися, та я припинила рахувати, бо тижні перетворювалися на місяці.

Тато на другому місяці війни став військовослужбовцем, з того часу та до сьогодні я безмежно хвилююся за нього.

У зв’язку з небезпекою в країні, мою школу перевели на дистанційне навчання, розуміти навчальний матеріал стало дещо складніше. Здавалося, з кожним днем ситуація стає все гірше й гірше. Були й проблиски світла, у вигляді новин про відвойовані нашими бійцями території чи інформацію про кількість країн, які підтримують нас. Але далі вся Україна поринула в темряву,

стало неможливим задовольняти базові потреби, що вже й казати про дистанційне навчання, коли немає ані світла, ані зв’язку.

Зима 2023 року була темною, безрадісною, особливо холодною та шумною, через звук генераторів. Інколи згадую про цей “темний” час та думаю, що без підтримки родини та друзів, я б не впоралася. Світло перестали вимикати і я повернулася до школи. Спілкування з однолітками рятувало мене від похмурих думок. В той час ситуація дещо “нормалізувалася”, так мені здавалося. Потім я дізналася, що підрозділ мого тата стали переміщати все далі та далі, аж за межі нашої області. Він виходив на зв’язок дуже рідко, біля п’яти разів на місяць. «Так несправедливо, що я не можу бачити свого тата щодня», - думала я. Далі потяглися одноманітні дні, тижні місяці. Ті півроку особливо нічим не відрізнялися для мене. Потім настав, напевно, найважчий для мене період за весь час війни.

Все почалося з чуток про наступ на нашу та сусідню область. Люди все більше говорили про це. Про приблизний період, коли ворожі війська почнуть наступати. Я чула, як батьки говорять про те, щоб виїхати за кордон.

У травні 2024 року мій тато посадив нас на пряму маршрутку з Києва в Данію.

Що вже й говорити, за місяць до цього, я думала, що це просто розмови і вони не приведуть до нашого переїзду. Невимовно тяжко було прощатися з татом, бабусею та дідусем, друзями. Перший місяць за кордоном був знову ніби сон. Це нагадало мені початок війни. Ми жили у родичів і було доволі багато незручностей. Я відчувала себе не на своєму місці, дуже сумувала за домом, своєю кімнатою та всіма знайомими речами, які раніше мене оточували. Але все було інакше.

Кожна згадка про Україну викликала тугу. Кожна новина про черговий обстріл, нагадувала про те, як я жила раніше: тоді, там...

Здавалося я маю бути вдячною за те, що зараз я в безпеці, однак моя тривога не зникала, бо мої друзі розповідали про жах, що відбувався вдома.

Зараз ми проживаємо в соціальному житлі, але я часто згадую нашу квартиру. Я вже навчаюся в данській школі, та це не відчувається, як школа, у якій навчалася вісім років. Часто я думаю, що було б, якби війни було. Я, родина, друзі, дім та звичне життя. Але війна триває, ситуація в моїй області стала в рази гіршою. Ворожі ракети продовжують руйнувати нашу країну, життя українців. Не думаю, що постраждалі від війни українці здатні забути це відчуття розгубленості та невпевненості в майбутньому. Попри все ми залишаємося сильними, згадуємо про сміливих, мужніх, витривалих і відданих військових, таких як мій тато, і з’являється віра. Зі свого шляху я знаю, як це важливо — вірити.