Д’яченко Олександр, 11-а клас, ліцей №9 Новокаховської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання — Матросова Людмила Іванівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

1000 днів війни. Кожен з нас пережив ці дні по-своєму, але

всі ми стали частиною великої трагедії й одночасно — великої боротьби.

Війна — це не просто подія, це стан душі, який пронизує кожен аспект життя. Коли розпочалася війна, я, як і багато інших, не уявляв, як вона вплине на моє повсякденне життя, мої мрії та сподівання. Протягом цих 3 років я пройшов важкий, але важливий шлях, що змінив мене назавжди. Це не лише історія про переживання та втрати, а й про силу духу, надію та єдність, що формують наше майбутнє. Тисяча днів — це не просто відрізок часу, це період, за який змінюються люди, долі та країни. Мій шлях протягом цих тисячі днів — це шлях від шоку до надії, від страху до внутрішньої сили.

Перші дні війни закарбувалися в моїй пам’яті ранковими вибухами, поспіхом зі збиранням необхідних речей та образом жінки, яка розповідала, як правильно діяти під час обстрілів. Вулиці, які раніше були наповнені сміхом та життям, стали порожніми. Всі звуки затихли, і на їх місце прийшли тривога та невизначеність. Здавалося, ніби це жахливий сон, від якого ось-ось прокинемось. Перший тиждень був наповнений хаосом, невідомістю та постійною тривогою. Кожна новина про обстріли й атаки стала частиною нашої нової, жорстокої реальності. Страх став невіддільним супутником, проте разом із ним народилося відчуття згуртованості.

Люди, які раніше жили окремо своїми життями, раптом почали діяти спільно, допомагаючи одне одному, як ніколи раніше.

3 часом я зрозумів, що ці дні — це час переоцінки цінностей. Те, що раніше здавалося важливим, стало другорядним. Робота, плани на майбутнє, особисті амбіції — все це відсунулось на задній план перед обличчям війни. Перші втрати серед цивільних, волонтерів, військових… Особливо боляче тоді відгукнулися фотографії з Маріуполя. Пам’ятаю одну з них: вагітна жінка стоїть серед уламків під відкритим небом — лише 15 хвилин тому це було пологове відділення. Літні люди, особливо ті, хто залишився без допомоги, викликали в мені нестерпний біль. Моє серце розривалося на шматки. Істерики, погіршення психічного стану – це супроводжувало мене, напевно, три перші місяці війни.

Моє місто окупували на початку війни, і перші російські прапори я побачив лише через два тижні після цього. Як я себе відчував? Здавалося, що все зупинилося, життя зупинилося, а я ніби онімів від жаху.

Слова були зайвими. Тоді всередині мене проросло зерно ненависті, яке вже ніколи не згасне.

Неможливо не згадати і про те, як війна змінила моє сприйняття країни.

Ми часто сприймали Україну як щось абстрактне, політичне, далеке від нашого особистого життя. Але під час війни країна стала для мене чимось значно більшим — це дім, за який варто боротися.

Це місце, де живуть люди, яких я люблю, і де я бачу своє майбутнє. Наш прапор, наша мова, наша культура стали символами не лише національної ідентичності, але й свободи, за яку ми боремося кожен день.

З початку повномасштабного вторгнення я змінився — і зовні, і внутрішньо. Усі події цього часу загартували мене, зробили сильнішим і мудрішим. Я часто думаю про майбутнє своєї країни, відправляю кошти нашим захисникам і намагаюся насолоджуватися кожною миттю радості, адже вона може бути останньою, як і я сам — мене завтра може вже не бути. 3 початком війни я почав глибше вивчати українську мову та історію. І зрозумів: поки в нас живе українське, доти живе й наша Батьківщина. Як виявилося, ми — це та сила, яка потрібна Україні щодня, щогодини. Низький уклін нашим захисникам і захисницям, волонтерам та всім тим, хто щодня, ризикуючи власним життям, рятує тисячі інших. Ми ніколи не забудемо скоєного ворогом і ніколи не забудемо полеглих.

Слава Україні!