Якименко Мар’яна, 9 клас, Пирятинський ліцей №6
Викладач, що надихнув на написання есе — Федірко Світлана Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна... Що це для мене? Це страх і сором у сучасному світі. Це поділ територій і влади, це розірвані на шматки життя, нескінченні людські сльози, невгамовне горе й страждання. Це щоденні ракети, що проносяться над головою, і ти, затамувавши подих, молишся, щоб вони не досягли своєї цілі.

Це чиясь ненаситна жадоба, викривлені переконання й хворі уявлення про світ. Це моє вкрадене дитинство, яке мало бути щасливим, безтурботним, з можливістю вчитися, мріяти й жити!

Та ніч назавжди залишилася в моїй пам'яті. 24 лютого 2022 року, 3:40 ранку. Все було тихо і затишно, нічна темрява огортала наш дім, а ми спали, ще не відаючи, що ця тиша — лише прелюдія до жаху. Ворог уже ніс смерть на наші міста.

О четвертій ранку різкий дзвінок телефону розірвав останню ілюзію спокою. Я добре пам’ятаю, як бабуся з тремтячим голосом ледве вимовила: ”Почалася війна”.

Мама зблідла, і в її очах блиснув розпач. Вона не могла стримати сліз, поспіхом збираючи речі, і я відчувала, як наш страх заповнює кожен куток кімнати. Кожна секунда здавалася вічністю, а світ навколо нас невблаганно руйнувався.

Наступні дні я залишалася вдома з бабусею, не розуміючи, що відбувається і що нас чекає. Тривожна тиша стискала серце й змушувала прислухатися до кожного звуку. Мама, змушена йти на роботу через військовий обов'язок, збиралася поспіхом, намагаючись приховати свої сльози.

Пізніше вона розповідала, як ішла на роботу в той страшний ранок. Навколо — гнітюча порожнеча: безлюдні вулиці, мов застиглі в часі, жодної машини, жодної людини. Усе завмерло в очікуванні невідомого.

Через кілька днів у школі відновили тривале дистанційне навчання — до цього формату ми вже звикли, але цього разу все було інакше. Перші походи до школи під час війни були сповнені тривог. Щоранку о дев'ятій — загальнонаціональна хвилина мовчання, коли ми вшановуємо пам'ять загиблих воїнів, наших янголів-охоронців, які вже ніколи не повернуться додому.

І ось знову — повітряна тривога! Цей жахливий звук розриває повітря, змушує завмирати від страху. Йому байдуже, день це чи ніч, дитячий будинок чи лікарня, подвір'я чи школа — небезпека повсюди.

Вчителі намагаються триматися впевнено, заспокоюють нас, проводять інструктажі під час кожної тривоги. Ми прямуємо до укриття — все навколо здається нереальним, страхітливим. Класні керівники намагаються підбадьорювати, вселяти надію, що все буде добре.

У підвалі гамір, хтось розмовляє, хтось мовчить, а поряд тихо плаче маленький другокласник, якого заспокоює вчитель. Я дивлюся на нього і розумію, що є ті, кому ще важче. Щоб хоч трохи полегшити очікування, малюю щось на аркуші, сподіваючись, що час пролетить швидше і ми дочекаємося відбою.

Так було спочатку, а зараз, за третій рік війни, вже звикли до постійних погодинних тривог та сховищ. Нова школа, нові друзі. Тут вже затишніше — ми можемо пограти в гру, сидячи один біля одного в підвалі, тихо гомоніти чи щось заспівати.

Дуже дивно та моторошно усвідомлювати, що вже звикли. Невже таке можливо? До всього пристосуєшся, лише б не стало гірше. Навіть щоденне багатогодинне вимкнення світла вже не викликає такого страху, як раніше.

Моя найкраща подруга поїхала зі своєю мамою за кордон. А в іншої тато повернувся додому без ноги, та все ж живий! Вбережи, Боже, наші сім'ї, будівлі й найголовніше — наших захисників, завдяки яким ми можемо спати вдома, вчитися та жити.

Війна навчила мене цінувати тишу, спокій, сьогоднішній день, бо завтра може не настати. Найцінніше — це життя! Дивно, що багато дорослих цього не розуміють.

Нехай буде весна, нехай будемо ми, українці!