Рубан Семен, 15 років, 10 клас, Пухівський ЗЗСО
Вчитель, що надихнув на написання єсе: Миронова Людмила Анатолівна
Конкурс єсе "Війна в долі моєї родини"
Біль.
Це те, що я відчув, коли почалася війна.
Для мене вона почалася не з вибухів – на світанку 24 лютого 2022 року я міцно спав у своїй кімнаті й не чув, як звучить пекло.
Мене розбудив батько. За вікном ледь світало, і я подумав, що, мабуть, пора збиратись до школи. Але батько був у військовій формі. Він – ветеран АТО, і я не дуже здивувався. А потім він сказав:
- Синку, вставай. Почалася війна, і я вирушаю на фронт.
Він обійняв мене і пішов. Я бачив із вікна, як матір проводжає батька, як батько сідає у машину і від’їжджає від дому. І тоді я відчув біль – через те, що наше звичне життя зруйновано. Через те, що батько в небезпеці, і я можу його втратити. Через те, що попереду – невідомість, а моя Україна охоплена страхом і болем.
Гнів.
Це те, що дало нам сили – усій країні і всім нашим людям. Я не раз чув, що справедливий гнів дає сили боротися за правду. І в нашій громаді гнів теж був великим: ворог наступав на Київ, сусідні села знищувалися. Та вся громада об’єдналася: у шкільній їдальні готувалися обіди для тероборони, сусіди піклувалися про сусідів, і бувало таке, що ділилися останнім. На нашій вулиці всі допомагали одне одному. І це вже народжувало інші почуття у серці.
Турбота.
Коли фронт був уже так близько, що здавалося – за мить вибух знесе наш будинок, ми все ще лишалися вдома. Майже всі сусіди виїхали в евакуацію, і ми з мамою дбали про живність сусідів, годували курей, котів та собак. Та зрештою виїхали і ми з мамою та бабусею. Нас прихистили далекі знайомі у Львові. У нас не було з собою майже нічого, бо ми їхали поспіхом, практично під обстрілами. І вже львівські сусіди, до того часу чужі нам люди, стали рідними - вони піклувалися про нас щодня. Тепер ми маємо нових чудових друзів-львів’ян, поруч з якими тривога покинула мене.
Стійкість.
І на місці тривоги почала зростати стійкість. З перших днів у Львові ми з мамою шукали спосіб допомагати армії, доки наш батько бився за Київ на фронті. Недалеко від дому, де ми жили, була велика церква, де волонтери збиралися щодня і плели маскувальні сітки. Тож ми долучилися до цієї роботи, і вона наповнювала мене спокоєм і гордим відчуттям причетності до правильних справ. Нехай це була маленька крапля допомоги, але з крапель складається море.
Гордість.
Коли ворог змушений був відступити за північний кордон України, ми повернулися додому. Я пишався, що наші славні ЗСУ звільняють нашу землю. Відчував гордість за батька, бо крапля і його зусиль була в цьому морі пошани до української армії. Мій батько знову вирушив на передову. Як і раніше, я переживаю за нього. Але в той же час і пишаюся. Він – герой моєї родини. І мій герой також.
Гордість за ЗСУ, гордість за Україну лишиться з нами назавжди.
Стійкість назавжди зміцнила українську націю.
Турбота, як естафета, передаватиметься від серця до серця, і зігріватиме українців ще довгі роки, доки ми відбудовуватимемо нашу країну.
Біль не мине, доки ми розбиратимемо руїни і доки пам’ятатимемо кожного, хто загинув у цій страшній війні.
Гнів до ворогів буде вічним. Як вогонь пам’яті про всіх наших Героїв.
