Копитько Іванна Віталіївана, 15 років, 10 клас, КЗ КМР "Кагарлицький ліцей №3’"
Вчитель, що надихнув на написання єсе: Михайловська Світлана Василівна
Конкурс єсе "Війна в долі моєї родини"
У мене немає тата…
Був-і нема, бо його забрала війна… Він загинув в Маріуполі на “Азовсталі”. Мій тато - Герой. І не тільки для мене… Він такий же герой ,як і тисячі “азовців”, які стояли до останнього.
Я згадую тепер кожен момент, пов’язаний з ним: зустрічі, подарунки, слова повчань, розповіді. Я згадую його дзвінок 24 лютого, і стає моторошно. Тато вмів заспокоїти завжди, а того дня його слова: “Все буде добре доню”,- вселяли неабияку надію. Вірилось що раз він так сказав, то так і буде…
Тато був особливою людиною. Він любив Україну, її простори, природу, наші чудові міста. А ще він дуже любив людей. Завжди ставав на бік слабшого і ображеного. Завжди давав слушні поради, і їх слухали. Він намагався допомогти знайомим і незнайомим.
Був…
Мій тато, Копитько Віталій Іванович, старшина 36 бригади морської піхоти, загинув в квітні цього року, йому йшов сорок другий рік… Загинув захисник України, який захищав її з 2014 року.
Я ненавиджу війну! А ще я її боюсь!.. Боюсь, бо поруч немає тепер мого тата, від якого навіть на відстані я отримувала допомогу і підтримку.
Після втрати найдорожчих людей ми стаємо сильнішими, витривалішими, мудрішими.
Я не можу змиритися з тим, що немає тата, я не можу миритися з тим, що принесла війна в моє життя, в життя моєї родини, моєї Батьківщини. Я знаю, що потрібно триматися, потрібно вірити, і я вірю…
Я вірю в перемогу. Дуже вірю, бо мир і незалежність моєї країни боронять такі герої, як мій тато – його побратими.
