Маргарита Степаненко, 10-А клас, Біляївський ліцей №2 Біляївської міської ради Одеської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Андрощук Марина Володимирівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Це був звичайний ранок. Я прокинулася і, як завжди, почала збиратися до ліцею. Все здавалося буденним: сніданок, одягання, думки про уроки. Але потім усе змінилося - раптово, різко, назавжди… До кімнати увійшла моя сестра. Її обличчя було блідим, а в очах - паніка. Я ніколи не бачила її такою. Вона сказала коротко, майже пошепки: «Почалася війна…» Я наче скам’яніла. Я дивилася на неї й не могла повірити в почуте. Це було неможливо! Це не могло бути правдою? Але в її очах я побачила все – розгубленість, страх, і щось дуже доросле, відповідальне. Вона не кричала. Вона діяла. Сестра одразу почала збирати документи - швидко, зосереджено. Її руки трохи тремтіли, але вона не зупинялася ні на мить. А я стояла, ніби остовпіла, дивилася, як вона відкриває шафи, перевіряє паспорти, складає папери - і саме тоді стало зрозуміло - це реальність. Почалася війна.

Тато був на роботі. Ми не знали, коли він зможе повернутися і, чи взагалі зможе? Бабуся тримала телефон біля вуха: вона з кимось розмовляла, напевно, з родичами чи сусідами, намагаючись дізнатися, що відбувається. Її голос був напружений, було відчутно, що вона намагається залишатися спокійною заради нас. І я зрозуміла, наскільки безпорадною можу бути: у голові плутанина, руки не слухалися, серце билося десь аж у горлі. Дивилася, як сестра збирає речі, й просто стояла.

Було страшно... Дуже страшно! Але водночас - я не була одна, ми всі разом, хоча навколо панувала небезпечна тиша. Ще не було сирен, ще не було вибухів, але в повітрі вже висіла тривога. Вона була всюди - у погляді рідних, у кожному їхньому русі, в кожному подизі близьких мені людей. Здавалося, що світ ось - ось розсиплеться. Учора я була дитиною, яка думала про школу. А сьогодні мене обійняв страх за своє життя, життя близьких, за тата, якого зараз не має поруч.

Клята війна за одну мить відібрала відчуття захищеності, тому я мовчки обійняла сестру. У відповідь вона теж мене обійняла, так міцно, ніби хотіла передати мені всю свою силу духу. І я справді це відчула. Трохи заспокоївшись, зрозуміла – допоки ми разом, ми зможемо впоратися з усім.

24 лютого я стала іншою… В сей день я усвідомила, що життя не може бути гарантованим. Якась подія може перевернути його за секунду. Але навіть у страху, в невідомості є те, що тримає нас - це любов, родина, підтримка друзів.

Я більше ніколи не забуду ні погляд сестри, ні її впевнені рухи, ні бабусин голос в телефоні. А ще - тишу, що була гучнішою за будь - які звуки сирени. Тепер я знаю: навіть коли все валиться з рук, ми здатні підтримати одне одного. І саме це і є справжня сила нашої єдності і єдності усього народу.