Анна Герасимчук, 8 клас, Джулинський ліцей Джулинської сільської ради 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Нікітчук Любов Федорівна 

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Софійка прокинулася ранком від почуття дрижання ліжка… Від вікон чувся дзвін. Земля тряслася, ніби землетрус. Дівчинка несподівано підвелася і швидко побігла на кухню, звідки доносилися голоси мами і тата. Батьки сиділи за столом: тихо і схвильовано розмовляли про щось. На засмученому обличчі мами – сльози.

Губи матусі ворушилися, не давали вимовити слово. Вона тихо плакала… Татусь намагався заспокоїти її обіймами. Мабуть, ще ніколи не були батьки такими схвильованими. 

На стіні –  фотографія… Погляд батька зупинився на сімейній реліквії; обличчя було блідим. У великих кришталевих очах, наповнених слізьми, страх і стурбованість за майбутнє сім'ї та України. Цю мить запам'ятала Софійка назавжди… Тихенькими кроками вона підійшла до батьків. Перед ними стояла маленька, тендітна дівчинка десяти років із гарним волоссям, рідким, кучерявим, світлим, та глибокими зеленими очима, немов у казці. Своїм тоненьким голоском вона запитала:

— Що сталося?

Ледь промовляючи, батько сказав:

— Почалася війна…

Схоже, все було гірше, ніж вона очікувала. Дитячі очі наповнилися страхом, а руки почали тремтіти. Ці слова дуже вразили дівчинку.

— Це всього лише страшний сон?!

— Софійко,ми теж думали й сподівалися, що це помилка. Але це відбувається насправді.

— Чому лунають ці страшні звуки? Мамо, тату, мені страшно! А що далі?..

— Не бійся, донечко, поки ми з тобою, усе буде добре, а ці страшні звуки - снаряди і ракети, що зриваються поблизу нашого будинку. Тому потрібно якомога швидше збирати найнеобхідніші речі.

Софійка миттю побігла до кімнати. У свій маленький портфелик вона поклала дві книжки, іграшку, фломастери, олівці, альбом, пластилін і… сімейну фотографію, яка ще мить тому спокійно висіла над ліжком.

І, звичайно, як усі діти, вона взяла жменьку цукерок у кишеню. Своїми маленькими ручками Софійка швидко схопила портфелик і слухняно побігла в коридор до батьків.

Попереду — невідома дорога, шумна, тривожна, довга… Нестерпні вибухи супроводжували сім'ю постійно, ніби нагадуючи, що таке щасливе і мирне життя обірвалося… Їхали в автобусі з іншими людьми: дорослими й дітьми. Дівчинка пильно вдивлялася у вікно, милувалася чарівною природою: птахами, деревами, полями, кущами, хмарами… Софійці хотілося знайти того, хто захищає її всю дорогу. Та  пошуки несподівано зупинив хлопчик, на вигляд – одноліток.  

— Привіт, ти часом не з Донецька?

— Привіт, вгадав, а ти звідки? – сказала дівчинка, пильно розглядаючи темно - каштанове волосся хлопчика.

— Я теж! – сказав він, усміхаючись.–- Куди ти їдеш?

— До бабусі. Ми будемо жити у неї, поки війна не закінчиться… – сказала тривожним голосом  дівчинка із недитячим сумом в очах.

— Це добре, а ми з батьками їдемо на нашу дачу, до речі, у те ж саме село, що й ви. Тому ми, мабуть, будемо разом ходити у школу.

— Після того, як приїдемо, батько поїде захищати Україну. І, якщо чесно, я уже хвилююся за нього. 

— Я впевнений, що твій тато дуже сильний і мужній! 

Познайомившись, вони поїхали далі в тиші. 

…І ось село… Воно приязно зустрічає багатьох неочікуваних гостей… Нові враження, нові знайомства, нові зустрічі й емоції.

Софійка пішла навчатися у школу. Зустріла там нещодавнього знайомого. Знайшла багато друзів. Під час спілкування виявилося, що рідні деяких дітей теж воюють. Діти вирішили об'єднатися, щоб спільними зусиллями допомагати своїм ЗАХИСНИКАМ. 

…Плели маскувальні сітки, робили свічки, писали малюнки, виготовляли обереги… Усі надзвичайно старалися й приходили у вільний час, продовжуючи займатися волонтерством.  Кожного дня Софійка також допомагала своїм однокласникам. Адже знала, що цим допомагає своєму татові боротися й надалі бути сильним. Невдовзі у селі організували благодійний збір коштів для ЗСУ. Софійка бачила, як сітки та донати допомагають нашим воїнам, тому вирішила у майбутньому стати прикордонником, щоб захищати рідну Батьківщину. Дівчинка відчула, що в єдності – сила! І їй захотілося голосно і впевнено промовити: “Я вірю в майбутнє твоє, Україно!”