Діана Васільєва, 11-Г клас, Ліцей №16 імені Володимира Козубняка

Вчитель, що надихнув на написання есе - Романюк Людмила Семенівна 

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Охматдит... Промінчик порятунку для батьків та, здавалось би, безнадійних дітей. Це та соломинка, за яку хапаються мама й тато, щоб врятувати найдорожчу людину. Місце, у якому існує не лише віра, але й надія. Де тисячі батьків зі сльозами на очах видихнули з полегшенням – їх дитина буде жити. Майбутнє малечі простягнеться в довжелезну путь, у якій не видно кінця.

8 липня 2024 рік... Останню надію знищено. Біль і розпач пронизують серце безліччю ножів. Сотні статей розлітаються інтернетом, криваві світлини дітей з крапельницями і їх батьків поряд. Величезні завали... і в душу стрілою прилітає думка: "там є люди, діти " – і від цього стає дедалі гірше. Хірурги, яких раптово застав вибух у лікарні, закрили своїми тілами дитину. Біль у душі кожного українця... А далі тисячі охочих з великими серцями. Потужні, міцні. Хто допомагав рятувальникам розбирати завали, хто передавав тонни гуманітарної допомоги, насамперед води, наляканим дітям, хто надсилав фінансову допомогу в банки зборів з надією на рятування, хто молився і був поряд душею зі всіма дітьми. Увесь світ спостерігав, а ми рятували. Безлік переказів на рахунок Охматдиту, мільйони від простих людей до величезних компаній. Українці ще раз довели всьому світу, що незламні і єдині.

Я знаю це не з новин — я прожила це на власному досвіді. 24 лютого 2022 рік. День, який змінив весь світ, особливо українців. Назавжди зруйнував мільйони життів, розділив найрідніших і став болем. Я пам'ятаю ті зловісні 7 годин ранку, у які мене розбудила мама з ненависним словом, яке тоді прозвучало вперше з серйозністю. Війна... Я згадала про подругу, яка жила в Харкові. На жаль, то був не останній момент переживання за її життя. Моє ж буття змінилося кардинально. Рівно через три тижні – ми виїхали за кордон. Було важко переїжджати межу власної країни, важко пристосуватися до бентежного нового, важко змиритися з безпілотниками над головою. Єдиним промінчиком світла й добра була допомога країн-сусідів. Ми їхали через Польщу. Десятки довжелезних зупинок зі всією гуманітарною допомогою: їжа, ліки, засоби гігієни, навіть дитячі коляски. Ми втомлені, з тривогою в серцях, але забезпечені всім матеріальним. Кінцевою моєї сім'ї стала Литва, і увага, приділена українським біженцям, вражала. Насамперед, різні пайки з усім необхідним. Ціла система отримання документів. Це співчутливі погляди на вулицях, люди, які намагаються допомогти, підтримати, стати корисним у такій біді. Це коли ти не розумієш, що каже людина напроти, однак відчуваєш її слова власним серцем, її небайдужість. Ніколи не зможу забути сонце, котре вони намагалися нам подарувати, вселити в тіло і осяяти душу. Тоді я зрозуміла: найбільша сила допомоги – у милосерді.

Ми пройшли через пекло. Ми втрачали домівки, рідних, спокій, але не втратили головного — людяності. У найстрашніші моменти, коли світ здавався розбитим, саме милосердя, підтримка і єдність ставали нашими крилами. Україна – це кожен, хто простягнув руку допомоги, хто вірив, навіть коли надії майже не залишалося. І поки в наших серцях живе ця незламна любов до життя, до людей і до Батьківщини — нас неможливо здолати. Ми вистоїмо. Бо світло, яке ми несемо в собі, сильніше за будь-яку темряву. Слава Україні! – Героям Слава!