Чижмакова Ельвіра, 2 курс, Державний навчальний заклад "Ізюмський регіональний центр професійної освіти"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Терновська Тетяна Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Російсько-українська війна почалася ще у 2014 році. Але для мене вона завжди здавалася чимось далеким, поки 24 лютого 2022 року не почалося повномасштабне вторгнення. Того ранку я прокинулася і, як зазвичай, збиралася до школи — тоді я навчалася у дев'ятому класі. Ніхто й не підозрював, що цей день змінить наше життя назавжди. Однак, коли президент виступив по телевізору й оголосив про наступ російських військ, усе стало реальністю.

Світ ніби зупинився. Замість того, щоб іти до школи, я залишилася вдома, розмірковуючи про те, що чекає нас далі.

Перші дні війни в моєму місті були для мене дуже складними. Новини йшли одна за одною і кожна з них здавалася гіршою за попередню. Ми не знали,  чи будемо в безпеці завтра, чи зможемо повернутися до нормального життя. Постійний стрес, страх за рідних і нерозуміння, що буде далі, стали в той час моїми  супутниками.

Багато знайомих були змушені покинути свої домівки, розлучившись із рідними та друзями — на певний час або навіть назавжди. Речі, що колись здавалися важливими, такі як модний одяг, нові парфуми чи стильні аксесуари, тепер втратили своє значення.

Моя родина кілька разів обмірковувала можливість евакуації, але зрештою вирішила залишитися в рідному містечку Ізюмі, аби не ризикувати під час небезпечної дороги в пошуках «кращого життя». Люди, яких я знала лише як сусідів або знайомих, стали справжніми друзями й надійною опорою.

Ми підтримували одне одного, і я побачила, як страх поступово перетворився в силу.

Уже в перший тиждень війни в моєму місті пролунали вибухи.   І замість звичних підліткових турбот переді мною постали набагато серйозніші питання: як сховатися під час обстрілів, як допомогти рідним і де знайти продукти, коли магазини порожні.

Обставини навколо почали загострюватися з кожним днем, і залишатися в будинку стало неможливо — ми були змушені перебратися до підвалу.

Там було волого і холодно, але життя було найважливішим, тому підвал на деякий час став нашим домом. Їжу доводилося готувати просто на вулиці, на імпровізованій пічці з цеглин біля будинку.  Однак найбільшим викликом став холод, який загрожував здоров’ю та приносив хвороби.

Вперше за багато років весна була довгою та дуже холодною.   

Пережиті моменти в окупації важко стерти з пам’яті. Але разом з тим  починаєш розуміти, що цінність не в багатстві, а в простих речах,  на які ми часто не звертаємо уваги. Я ніколи не думала, що буду мріяти про шматок, нехай навіть черствого, батона.

У мирний час ми брали хліб, як щось буденне, навіть не замислюючись, що може настати день, коли його просто не буде.  

Також турбувало  відчуття відрізаності від світу.  Інтернет зник в перші дні війни, мобільного зв’язку майже не було. Ми не знали, що відбувається в країні чи в наших рідних містах. Найгірше було не знати, чи живі наші близькі.

Здавалося, що ми залишились на самоті з війною. Тільки коли місто звільнили, до нас дійшла правда про все, що сталося: і про контрнаступ, і про масові поховання.

Коли моя родина змогла вже не боячись пройти містом, ми побачили безліч зруйнованих будинків. І найжахливіше – дізнались, що під завалами однієї з багатоповерхівок живими були поховані понад 50 людей, серед яких були цілі родини з маленькими дітьми.

Ці злочини неможливо ні забути, ні пробачити.

Ця тисяча днів війни стали для мене справжнім випробуванням, яке змінило не лише мене, а й усе довкола. Я зрозуміла, що мир — це найбільший скарб, який ми повинні захищати. Тепер я сприймаю світ по-іншому: ціную кожен спокійний день, кожну зустріч з рідними, кожну хвилину тиші. Це мій шлях — шлях, на якому були і біль, і страх, і втрати.

Але саме він навчив мене бути сильною та рішучою. Тисяча днів боротьби, тисяча днів змін, тисяча днів, які зробили мене такою, якою я є зараз.