Григор’єва Алла, 10 клас,  КЗЗСО "Ліцей №7 Хмельницької міської ради"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Денисюк Віта Вадимівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна... Страшне і, на жаль, присутнє у моєму житті слово. Жах, біль, сльози та нескінченне горе нашого українського народу стали частиною повсякденності.

Для мене війна розпочалася ще у 2014 році, коли я, п’ятирічна дівчинка,  почула вибухи і у бездонних очах своїх батьків побачила розпач. У моїй рідній Авдіївці, що на Донеччині, страшенний двобій добра і зла розпочався ще весною 2014 року. У квартирах зникло світло, вода, газ.

Я пам’ятаю, як одного разу, коли ми стояли у черзі за питною водою, по людях почали стріляти. Нас, дітей, сховали у підвалі приватного будинку, а дорослі лежали на землі, доки не закінчився обстріл. Тоді були поранені.

Я вперше дуже злякалася за свою маму, яка потрапила під ворожий обстріл. Так ми жили у страху та в небезпеці, доки наше місто не взяли під контроль українські військові. Здавалось, що життя потрохи почало налагоджуватись: хоча вибухи час від часу ми чули, але житлові квартали вже не обстрілювались.

Я пішла до школи, всі думали, що нічого страшного уже не станеться. Але як же ми помилялись...

Настав ранок 24 лютого 2022 року. Я тоді була у бабусі та дідуся, коли зателефонував тато і сказав, щоб ми їхали з міста, тому що розпочалось повномасштабне вторгнення. Душа втекла в п’яти. Спочатку ніхто не повірив, здавалось, що це страшний сон, але коли по телевізору ми побачили як рухаються колони танків та почули промову Президента, зрозуміли, що це сувора реальність.

У місті почалась паніка, адже мешканці уже не з чуток знали, що таке війна. Багато хто з них уже втратив житло, рідних, і всі розуміли, що це досить серйозно та небезпечно.

Ми виїхали до Покровська з надією, що скоро повернемось. Але коли через тиждень почався дуже сильний обстріл Авдіївки, ми були змушені переїхати у Хмельницький. Це був дуже тяжкий період для мене, адже за короткий час я втратила домівку, друзів, моїх учителів.

Війна зруйнувала моє звичне життя, показавши його жорстоку реальність та безжальність. Вона зробила мене дорослішою і навчила цінувати прості речі. У цей буремний, пекельний, важкий час я побачила, хто є справжнім другом не просто на словах, а й на ділі.

Розпочався новий етап мого життя. У Хмельницькому я швидко знайшла друзів, мене підтримали вчителі. Волонтери, які нас зустріли у місті, дали нам прихисток, їжу та необхідні речі. Після всього, що зі мною трапилось, я навчилася жити по-іншому: безмежно ціную свою родину, кожну хвилину, проведену зі своїми друзями та рідними.

Я дуже щаслива, що опинилась саме у цьому місті, саме у цій школі, саме зі своїми новими друзями. Але найбільше радію тому, що тут немає жахливих обстрілів, які довелось пережити.

Війна зруйнувала сім’ї, звичний темп життя. Наша родина втратила все: речі, житло. На місці наших будинків тепер руїни. Замість чистих та затишних парків та скверів – згарище. Я не можу і не хочу вірити, що від мого рідного міста залишилась лише купа каміння та чорна, випалена до тла,  земля. Ще довго в Авдіївці не пролунає перший дзвоник, ще довго не підуть до садочків діти, ще довго не буде свята на нашому стадіоні.

Довго ще не засяє вогниками наш, колись найбільший у Європі, коксохімічний завод. Все це зруйнували вороги, яких ми ніколи не пробачимо.

Багато українських захисників не повернуться до своїх домівок, не обіймуть рідних та друзів. Багато родин більше ніколи не зберуться за святковим столом у рідних домівках, бо вони зруйновані. Але ми завжди будемо згадувати наших військових, наших Героїв. Ми молимося за наших захисників та віримо у перемогу.

Я переконана, що Україна поверне усі тимчасово окуповані території. Ми відбудуємо всі міста й села. Ми обов’язково заживемо щасливим і мирним життям.

Я вірю, що війна більше ніколи не повернеться в наші оселі, адже наша нація сильна, працьовита, непереможна. Її ніхто не здолає.  Ми – сильні, бо ми – єдині.