Федончук Вікторія, Любомльський ліцей № 3 Любомльської міської ради Ковельського району Волинської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Головенець Світлана Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Тисяча колосків — хлібина. Тисяча сторінок — книга. Тисяча доріг — життя. Тисяча днів війни  — горе і розпач мільйонів людей, трагедія, яка залишає свої шрами на покоління, це страждання, втрати без будь-якої надії на майбутнє. Це тисячі днів, наповнених боротьбою, втратами, надією та величезною силою духу.

Ця тисяча днів змінила життя кожного з нас, змусила по-іншому сприймати світ, інакше мислити , діяти , говорити і  навіть спати. 

Так, спати, бо від лютого 22 року сон для мене  вже не відпочинок, а фізична вимушена пауза, коли ти лягаєш спати і не знаєш, чи буде наступний ранок, чи посміхатимусь завтра, чи обійматиму рідних. Щовечора, збираючись до сну, я щиро молюся про диво і перемогу, а зранку швиденько гортаю новини, сподіваючись на щось позитивне.

Тепер я навіть розумію, що  дива не буває: надто запеклою стала боротьба кожного українця за своє право просто бути. 

За 1000 днів війни всі ми пройшли через безліч випробувань, які змінили наше сприйняття світу та кожного з нас. Я була звичайною  дванадцятирічною дівчинкою, мріяла про майбутнє, будувала плани, напевно, як  кожен із нас. Проте з перших днів я зрозуміла, що моє життя та життя моїх рідних вже ніколи не буде таким, як раніше.

Спостерігаючи, як знищують наші міста, я відчувала, що просто сидіти склавши руки — це не для мене.

Перші новини про військові дії шокували. Я відчувала злість і страх, але згодом ці емоції перетворилися на бажання діяти. Я вирішила доєднатися до волонтерського руху та долучила своїх друзів до допомоги. Це був мій перший крок на новому шляху. Це був не лише фізичний, а й емоційний вклад.

Моє містечко Любомль , що на Волині, маленьке, але і тут працює ціла тилова армія. 

”Кулінарний батальйон”, створений місцевими волонтерами, з першого дня війни працює потужно й безперебійно. Про нього ми дізналися від своїх учителів, які трудяться там. Люди різного віку, збираючись разом, щодня випікають різні смаколики, продають їх — і за виручені кошти купують необхідне для бійців ЗСУ. Кожен пакет з їжею, набір для дітей, який ми передавали, приносив нам надію.

Допомагаючи іншим, я зрозуміла , що навіть у найскрутніші часи люди можуть об'єднуватися заради спільної мети, заради перемоги.

Ми збирали гуманітарну допомогу, організовували акції, підтримували військових та їхні родини. Цей досвід навчив мене цінувати кожну мить і кожну людину, яка поряд. Після кількох місяців волонтерства я зрозуміла, що слід продовжувати цю справу. Це було правильне рішення, бо відчуваю, що можу зробити більше. У кожного з наших захисників я побачила силу людського духу. Я зустріла людей, які ризикують життям заради свободи інших. Ці миті братерства та підтримки  стали для мене невід'ємною частиною мого шляху.

Сьогодні кожен день — це новий виклик. Я навчилася цінувати прості речі: запах свіжого хліба, сміх друзів, балачки з подругами, мамині повчання, навіть оцінки в школі. Тепер зрозумію, що життя— це дар, і його потрібно берегти.  

Війна мене навчила бути сильною і стійкою, чутливою до болю інших. Сьогодні я відчуваю, що моя місія важлива: хочу донести до людей важливість миру і єдності. Я пишу статті, виступаю на заходах, щоб нагадати всім про ціну війни і цінність миру. Кожен з нас може долучитися до відновлення країни та підтримки один одного. Сьогодні, оглядаючись в минуле, на ці тисячу днів війни, я розумію, що цей шлях не був легкий, але він зробив мене такою, яка я є сьогодні.

Я вдячна за кожен урок, який дав мені цей досвід. І хоча війна триває, я вірю в те, що ми разом здолаємо всі труднощі і побудуємо майбутнє.

Мій шлях — це шлях надії, сили і любові до своєї країни. Я впевнена, що разом ми зможемо подолати всі випробовування і навіть якщо шлях ще далекий, я готова пройти його до кінця.