Була вдома, в Лисичанську. Як завжди встала о 5 годині ранку і збиралася йти на роботу, бо робочий день починався о 7.00. Але прозвучав вибух, здалося, що стіни квартири зараз складуться, як паперові. Заклало вуха, але переляканий крик внука я почула. Все було зрозуміло, треба рятувати своїх дітей. А далі - переповнений вокзал, плач дітей і жінок. В вагоні суміш людей і тварин, поїздка в повній темряві. В Києві зупинилися вночі, але почався обстріл і поїзд швидко рушив в невідомість. На ранок опинилися в Хмельницькому...

Сама війна - це вже шок. Але вразили волонтери Хмельницького. Такого співчуття до людей, які втратили все і залишилися на вулиці в чужому місті, я раніше не бачила. Нас забезпечили необхідними речами, їжею, житлом. Але це був другий день війни...І найбільшими труднощами стали психологічні: страх, виття сирен, депресія, нерозуміння як жити далі не маючи дому.

Завдяки волонтерам, гуманітарній допомозі, мали все. Окрім розуміння, що робити далі. Війна показала, хто є хто. В цих умовах справжня сутність людей проявляється дуже добре. Як і те, чи була сім'я родиною. В цьому питанні у мене все добре, хоча ми всі і живемо в різних містах України.

Люди найбільше мене вразили. Як швидко відсіялося "зерно" від плевел. Вразило те, наскільки швидко зреагувала держава, різноманітні фонди, організації, навіть бізнес, на потреби ВПО. Фонд Рената Ахметова особливо. Вісім років до війни вкладалися великі кошти на гуманітарну допомогу, а тепер ще більше.

Я працюю. Я педагог. 42 роки педагогічного стажу. Це вже назавжди. Евакуація з пустими руками, лише документи при собі. От вони і нагадують щодня про війну. А ще довідка про статус ВПО не дає забути і нагадує, що в 66 років треба починати життя з нуля...