Руденко Вадим, 11 клас, Ліцей № 32 "Успіх" м. Києва

Вчитель, що надихнув на написання есе - Денисенко Галина Петрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна змінила. Змінила наші життя, пріоритети, бажання та погляди. З першої хвилини того, холодного як ніколи, лютневого ранку всі зрозуміли, що як раніше вже ніколи не буде. Через 1000 днів від цієї доленосної миті я хочу розказати історію про шлях підлітка, для якого війна стала поштовхом діяти.

П’ята ранку. Здається, що ті перші вибухи були через те, що розривалися життя людей. Непрохідні затори.

Я вдивляюся в очі батьків, щоб запам’ятати їх, наче ніщо не гарантує нашу ранішню «неподільність». Сімейний трикімнатний будинок за 100 кілометрів від Києва став прихистком одночасно для більш ніж 20 людей, двох котів і собаки. Хоча всі й намагалися триматися, новини потроху з’їдали кожного. Я пам’ятаю день, коли всі мовчали: у рідний будинок біженців, які тимчасово проживали в нас, прилетіла ракета.

Людям немає куди повертатися, їхньої рідної оселі більше не існує…

Після повної деокупації Київської області батьки дозволили приїхати на декілька днів додому. Хоч і погода в Києві була весняна, зовсім не було тепло. Я зрозумів, що залишився один у місті, де раніше навіть світлофори «посміхалися». Але знав — це моє. І я не покину своє ніколи. Зроблю все, щоб вулиці знову співали. Усі мої друзі були за кордоном, тому я вперше у своєму житті поїхав у табір. Люди, з якими я там познайомився, матимуть величезний вплив на мій шлях. Вони всі так само цікавилися створенням чогось нового.

Моя історія починається з травня 2023 року. Постійні ракетні обстріли вночі не давали спати ні мені, ні моїм думкам. «Як стати корисним?» — питання звучало все гучніше.

Одного весняного вечора ми зустрілися з друзями й дуже довго говорили. Хотілося створити щось про культуру, про нове українське відродження. Ми плекали благодійну подію, яка дозволить молодим голосам зазвучати на вулицях міста. Метою було згуртувати людей музикою, а виручені кошти перерахувати на оборону України. Організація аукціонів, пошук виконавців, написання промов і реклами — усе це було на плечах таких самих підлітків.

Нашим девізом стало: «Від молоді, про молодь». Ніхто не отримував привілеїв, усі працювали заради однієї важливої ідеї.

Тож це сталося влітку! Понад сотню людей завітали на подію. Перші кошти на благодійність, і на цьому не можна було зупинятися. Стався другий, третій, четвертий, п’ятий захід. На останній проведений концерт завітало понад 600 людей, що було найкращою нагородою за наші старання. За рік військовим та комунальникам було відправлено понад 300 тисяч гривень. На пожежних драбинах рятувальники приборкували вогонь у Нікополі. «Госпітальєри» лікували поранених у гарячих точках, а військовим ремонтували автівки за виручені з подій кошти.

Далі я поїхав на молодіжний обмін, де зустрілися представники з шести різних країн. Там я відчув, що мені є чим поділитися, чого повчити і навчитися в цих людей.

Показати їм, що Україна, попри все, живе, посміхається та розвивається. Я вірю, що майбутнє моєї країни йтиме пліч-о-пліч із Європою. І буду продовжувати займатися своєю справою, щоб це сталося якнайшвидше. Саме в цей період «тисячі» кожен день ми ставали єдиними й сильними. Своєю історією я хочу показати, що війна кардинально змінила життя навіть молодих людей і змусила нас швидко дорослішати та діяти.

Ще давно один визнаний український виконавець написав: «Ти сам собі країна, зроби порядок у своїй голові».