Кицак Діана, 10 клас, Український фізико-математичний ліцей КНУ імені Тараса Шевченка

Вчитель, що надихнув на написання есе - Грицина Зоряна Борисівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Двадцять четверте лютого. День, який залишив відбиток у серці кожного українця назавжди. Незадовго до цього, жоден із нас навіть на мить не міг уявити те жахіття, яке чекало нашу рідну Україну. Із самого початку український народ продемонстрував свою нездоланну міцність, силу й витримку. Ми об'єдналися заради перемоги, підтримували одне одного з усіх сил і показали ворогу, чого варта наша незламна Батьківщина.

Тисячі чоловіків із самого ранку стояли в чергах до військкоматів, понад усе прагнучи захищати рідний край.

Лікарі й медичні працівники працювали на межі фізичних можливостей, аби врятувати чиєсь життя. Волонтери від початку і до сьогодні роблять неосяжний внесок, допомагаючи всім нужденним, забезпечуючи необхідними ресурсами та засобами оборони військових. Безліч українців демонструють шалену активність, конвертуючи лють і ненависть до ворога в багатомільйонні донати. Насправді, кожен із нас заслуговує на величезну подяку, адже лише завдяки незламному українському народу наша держава гідно тримається та дає відсіч ворогу.

Четверта ранку. За вікном лунають вибухи, ти прокидаєшся, не розуміючи, що відбувається.

"Почалась війна. У разі початку повітряної тривоги, пройдіть у найближче укриття", – чути звідусіль. На якусь мить у той час щось у моєму серці завмерло. За декілька днів я навіть уявити не могла, що моє життя кардинально зміниться назавжди. І ось, того самого ранку лунає перший потужний вибух поблизу мого будинку. Прокидаюся від тремтіння всього тіла та шаленого биття серця. А далі дзвінки рідним, друзям, знайомим. "Як ти? Тримайся, сподіваюсь скоро зустрінемось…" Нескінченні черги на кордоні, наляканий натовп у метро, страх залишитися без домівки та найдорожчих життів. Ховаючись у підвалі разом із сім'єю, я тихенько молилася, аби ворожі ракети не забрали в мене найближчих людей.

Маріуполь. Харків. Херсон... Смерть сотні немовлят, вагітних жінок, молодих хлопців і дівчат, бабусь і дідусів.

Місяць за місяцем – без змін. Військові тримають оборону, ворог завдає ударів по цивільних об'єктах, тисячі смертей і безліч втрат. Постійно споглядати ці всі жахіття було неможливо. Кожного разу читаючи про нові й нові смерті, моє серце немов розбивалося на маленькі шматочки. Безліч нав'язливих думок, що, можливо, саме зараз ви бачите одне одного востаннє. Я тихенько пригорталася до мами, і так хотілося, аби ця клята війна була лише нічним жахіттям, проте неподалік знову лунали гучні вибухи.

У певний момент я ловила себе на думці, що потроху починала забувати обличчя рідного дідуся.

Відчай і сльози мужнього тата, що завжди оберігав спокій та затишок вдома, і тут я усвідомлюю, що завтра можу не прокинутись. Місто, у якому я провела все своє дитинство, знаю кожну стежку та провулок, зруйновано вщент. Ось тут раніше був дитячий садочок, а за тим провулком – моя молодша школа. Проте зараз там лише руїни.

Хочеться кричати з усіх сил, аби світ нарешті відчув весь наш нестримний біль.

Відчайдушно просити про допомогу, щоб хоч на мить відчути себе в безпеці. Хіба можна залишатися осторонь, коли кожного дня гинуть невинні люди? Іноді комусь із нас може здатись, що ми ніяк не можемо допомогти у вирішенні настільки тяжкої ситуації, що склалась в країні, але потрібно пам'ятати, заради чого ми боремося.

Наша перемога – неминуча, і вороги обов'язково поплатяться за кожне відібране життя.

Настане щасливий кінець, наша квітуча та незламна Україна постане ще сильнішою навіки. Тож основна мета нашого покоління – освічені й усвідомлені українці, що мають амбіції просувати українську культуру на світовій арені та зміцнити нашу державу!