А я навіть не знаю, як це назвати, коли в тебе було все, а після...

Після того як "лягли" снаряди біля мого дому - повилітали вікна, перебито газову трубу, води і світла не було. Цілу ніч перебували в підвалі з сусідами. Вранці побігли в бомбосховище. Перебували більше 3 неділь. В бомбосховищі світла не було, тільки висіла одна канагонка на весь зал, в якому 180 людей. Харчувались консервами. Люди почали хворіти, кашляти, а ліки відсутні (аптеки, магазини не працюють).

Самій маленькій дитині, яка знаходилась в бомбосховищі, було 2 місяці. Після того, як снаряди почали падати біля бомбосховища - нерви не витримали. Збирати речі не було можливості, схватила сумку з документами і евакуювали автобусом. Приїхала в Житомир. Не дуже хочеться все це згадувати, тому що наче знову проживаєш це. Залишить пришлось те, що було нажито за весь час. А тут... немає всього того.

Дитина сама мені повідомила про те, що почнеться війна. А я відповіла, що це не може бути, бо живемо в цивілізованому світі і можна вести з кожним переговори.