Шило Мирослава, ВСП «Шосткинський фаховий коледж імені Івана Кожедуба Сумського державного університету»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Щасна Наталія Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року розділило моє життя, як  і більшості українців, на до і після. Звісно, з перших материних слів: «Донечко, прокидайся швидше. У нас війна» - страшно якось не було. Страшно стало потім, коли я побачила, як рідні поспіхом збирають речі. На питання, куди їдемо, сказали: за місто до рідних. Навіщо – ніхто не знав, усі були розгублені. З маминим чоловіком, а він військовий, зв’язку не було – він був на службі. Були тільки питання, швидше риторичні... І від цієї безвиході було страшно. За день, що ми провели в рідних, дорослі якось опанували себе, з’явились новини і в ЗМІ, і від перших вуст, і від маминого чоловіка.

Страх, паніка, розгубленість – це все минуло. Принаймні дорослі не показували це нам – дітям. Ми повернулись додому.

І почались воєнні будні – інше життя. Життя, де ми, як і інші свідомі громадяни, відгукнулись на заклик допомогти чоловікам, що стали на оборону міста, з їжею, теплими речами, засобами гігієни та багато іншим. Життя, де замість прогулянки містом з подругою, ми йшли плести маскувальні сітки та «кікімори». Життя, де з’явились суворі правила: повернутись додому до початку комендантської години, зі звуком сирени бігом в безпечне місце, тривожна валізка – завжди під рукою.

Війна змінила нас усіх, наші пріоритети, погляди на оточення, наші думки. У чомусь я їй вдячна, хоч як дико та абсурдно це не звучить.

Війна розділила всіх на дві частини: добрих і злих;  готових на самопожертву і тих, для кого «війна – мати рідна». Вона оголила всю людську сутність. Я ніколи не приховувала своє ставлення до війни, до святого боргу захищати свою землю, до тих, хто заховався по кутках. І якось згодом частина знайомих і навіть родичів перестала з нами спілкуватись. Я не засмутилась, навпроти, зраділа. Бо зі мною поруч залишились не просто однодумці, а ті, з ким я на «одній хвилі», ті, до кого не страшно повернутися спиною.

Війна зробила нас і дорослішими, і мудрішими. Інколи дивишся на малечу і не бачиш в їхніх очах того дитячого: безпечності, безмежного щастя, безтурботності, радісних іскорок.

Війна навчила нас цінувати і кожний день, що настав, і кожну зустріч, і навіть те, на що ти раніше не звертав уваги. Інколи озираєшся навкруги і думаєш: як красиво, чому я раніше цього не бачив? Річка, що за городом тече, з лебединою сім’єю набагато миліша й рідніша за турецькі пляжі. Чому ми всі раніше цього не цінували?  Правду кажуть: «Щоб почати щось цінувати, потрібно це втратити».

А ще війна навчила цінувати найголовніше – людське життя.

І в моїй родині, як і в багатьох інших, є втрати: померли рідні, загинули чи зникли безвісти знайомі, друзі. І ти розумієш, що ніколи не пробачиш це ворогові, заповіси це своїм дітям та онукам. Мій шлях за ці дні війни – це шлях дорослішання та прозріння, формування свого суб’єктивного та об’єктивного ставлення до людей і ситуацій, до безумовної віри в перемогу свого народу. І нехай за ці дні я не стала волонтером чи героєм, я все одно йду своїм чесним і правильним шляхом – навчаюсь, щоб у майбутньому бути корисною і своїй державі, і своїй родині.

Маю свою мету і вперто крокую до неї. На зло ворогам. З вірою!